0
0
Узятися за перо спонукала стаття професора Івана Ющука “А не всё ли равно, на каком языке?“, опублікована у “Слові Просвіти” (ч. 7 за 2012 р.).
Хочеться продовжити за паном професором: а таки не все одно. Бо якби було все одно, то нас, студентів-філологів Чернівецького університету кінця 60-х років, не переслідували б за спілкування винятково українською мовою. І це переслідування закінчилося тим, що Миколі Коломійцю, нині членові Національної спілки письменників України, поетові, довелося будувати БАМ, так і не отримавши диплома, а мені у складі геологічної партії бурити казахську землю у степах Західного Тургаю.
Якби було все одно, то, скажімо, наші провідні й авторитетні політологи не переходили б на російську, як тільки до них заговорять цією мовою. А такі нардепи, як Інна Богословська, Вадим Колісниченко та подібні до них, які добре знають українську мову, будучи державними посадовцями, виступали б у парламенті українською, а не наполягали на запровадженні у цій країні ще однієї мови — російської.
Якби було все одно, то навіщо українському парламентові ухвалювати закон про введення квоти на право звучання української пісні в українському ж таки телерадіопросторі?
Що не все одно, усвідомив і Леонід Кучма, назвавши свою книгу “Україна — не Росія”. Але велика проблема в тому, що розуміють це небагато громадян України. Здебільшого — інтелігенція та національно-свідомі люди, але їх, на жаль, обмаль.
Мова — не тільки засіб спілкування між людьми, тепер уже точно відомо, що в мові кожен народ кодує свою історію, свій багатовіковий досвід, здобутки культури і цивілізації, матеріальну, духовну самобутність. Тому кожен завойовник, який хоче підкорити інший народ і зробити його рабом, насамперед намагається знищити його мову.
Хто тільки не позбавляв українців права на рідне слово… Але досі найбільше страждає наша мова від примусового зросійщення. Нищення української мови було державною політикою і царської, і радянської імперій. За триста років перебування України в неволі видано понад 400 різних указів, законів, розпоряджень і постанов про заборону чи обмеження застосування української мови і впровадження замість неї мови російської. За царизму був виданий відомий циркуляр, в якому говорилося: “Малоросійского язика нє било, нєт і бить нє может”. За радянського часу вивчення російської мови запроваджувалося з першого класу і навіть з дитячих садочків. Російська мова повинна була звучати в державних установах, у ВНЗ, в армії і правоохоронних органах, нею викладали більшість предметів у спеціальних навчальних закладах, писали наукові праці й захищали дисертації, вели ділову документацію, заповнювали анкети, різноманітні посвідчення, довідки тощо.
Комуністичні ідеологи вигадали, ніби українська мова вже почала зливатися з російською, тому зі словників зникали питомо українські слова, характерні тільки для нашої мови.
Російська стала дедалі більше побутувати в розмовному мовленні українців, особливо у містах, і через це ми й сьогодні маємо потворну мовну мішанину і перекручення — суржик.
Той, хто намагався розмовляти добірною українською, потрапляв у поле зору КДБ як “український буржуазний націоналіст”. А це вже — перший крок до серйозних наслідків.
У всі часи зросійщення проводилося усвідомлено й цілеспрямовано. Відомий російський шовініст Василь Шульгін ще сто років тому повчав: “Краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна у складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури”. Саме ця політика, на жаль, впроваджується сьогодні. Чи то випадковість, що саме в Міжнародний день рідної мови, за повідомленнями ЗМІ, новітній Шульгін вирішив скоротити вивчення в наших школах української мови й вилучити з програм вивчення української історії?
Наступ на українську мову, культуру, історію і взагалі на все українське відкрито ведеться і в Росії, і що найгірше — в самій Україні. Починається він з її найвищого законодавчого органу — Верховної Ради. Незважаючи на те, що українська мова в Україні державна, багато народних депутатів послуговуються у парламенті російською. І роблять це не тому, що не знають державної, а просто відкрито демонструють свою зневагу до неї та народу, який представляють. Вони вже навіть під час виконання Державного Гімну України сидять… Такого немає в жодному парламенті світу!
Тут варто б нагадати відомі слова: “Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову”. То хто ж вони, наші “рускоязичниє”? Адже Україні не тільки нав’язують іншу мову, її намагаються зробити державною.
В усіх країнах мови національних меншин перебувають під захистом. А в Україні захисту потребує сама українська мова. Бо сьогодні радіо-телевізійний, діловий, політико-інформаційний, побутово-комунікативний простір заповнила російська.
Порівняємо: в Росії всі представники національних меншин, зокрема й українці, які там проживають, зобов’язані знати й користуватися державною російською мовою. А в Україні росіянам, які мешкають на її території, не тільки не обов’язково знати українську мову, а навпаки, самі українці повинні вивчати мову російську, аби мати можливість спілкуватися з “рускоязичними”.
Щось тут не так, панове! Така політика не об’єднує, а роз’єднує країну. У ЗМІ повідомили, що в Донецьку молодий чоловік звернувся до губернатора українською мовою, а той назвав його провокатором і послав до Івано-Франківська. У цивілізованій країні такого державного чиновника відразу відправили б у відставку, а якщо влада цього не зробила, то громадськість змусила б її.
А в Україні це звичне явище. Бо тут закривають українські школи, намагаються зробити засобом міжнаціонального спілкування не державну українську, а знову-таки російську. У Концепції літературної освіти російській літературі пропонувалося надати особливий статус. Бо, мовляв, українська література весь час розвивалася під впливом літератури російської… І так без кінця. А ми зі своєю мовою і культурою наче б вторинні на своїй землі.
Такий відвертий наступ шовінізму викликає збурення в середовищі інтелігенції, чесних українських чиновників Буковини. Бо ми таки українці ще від Київської Русі й Данила Галицького, бо матері й бабусі співали над нашими колисками українських пісень, бо живемо не в Канаді чи Ізраїлі, а під високим українським небом. Хто має право нав’язувати нам чужу мову, культуру?
У нашому повсякденному житті завжди є безліч важливих першочергових справ. Але жодна з них не може претендувати на більшу важливість, аніж збереження державної української мови. Ще Леся Українка писала: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію”. Нав’язування в Україні будь-якої іншої мови, крім державної української, це й нав’язування чужого способу життя, чужих цінностей. Тому збереження української мови в Україні — це питання її національної безпеки, бо чия мова, того й держава.
Мирослав Куєк
