0
0
Думаю, що я дуже люблю Україну. Але тієї України, яку я люблю, не існує. Тож я люблю не саму Україну, а її образ – такої України, якою я хотів би її бачити.
А насправді є Україна, здатна піднятися на бунт через непідписану угоду з ЄС, але не здатна прибрати лайно за своїм собакою. Та що там за собакою… За собою не здатна прибрати. Є Україна, яка курить і бухає в громадських місцях. Яка не поцілює сміттям у контейнери, не втримує своєї сечі до туалету і змушена дзюрити у ліфті, неспроможна донести обгортку від морозива до урни, тож кидає її на тротуарі.
А насправді є Україна, яка обирає своїми представниками опозиційних блох і Костю Грішина, натомість НЕ ОБИРАЄ жодної політсили, яка виступає за розвиток української мови. В УКРАЇНСЬКОМУ парламенті не буде партій, які захищатимуть УКРАЇНСЬКУ мову. Є Україна, в якій зручно жити російськомовним, молдовомовним, болгаромовним, циганомовним, і лише україномовним – незручно. Бо нас “нє понімают”. Треба говорити на “общєпонятном”.
То де ж на цій землі країна для нас – україномовних людей? Чи нам вже час вимирати?
Володимир Криницький
