0
0
Прихильники незалежності Каталонії не виключають серйозного й тривалого протистояння з Мадридом.
«Ви молодці, великі молодці, що не боїтеся брати до рук зброю, відповідати силою на силу, — захоплено промовив, ба ні, навіть проголосив Мікель, допиваючи пузатий кухоль білого каталонського пива. — Я стежу за українськими подіями й думаю: може, і в мене колись буде свій дім, своя держава… Або і своя війна».
Мікель — переконаний прихильник незалежної Каталонії, з когорти просвітян-фанатиків. Живе у французькому гірському містечку, за 20 км від іспанського кордону, і щотижня їздить на роботу до Андорри викладати рідну мову. Чому до Андорри? Бо це мініатюрне князівство — єдина країна у світі, де каталонська є державною. Повертається додому тільки на вихідні, але й тут не відпочиває: керує курсами каталонської для всіх, хто бажає її знати.
На позачергові регіональні вибори в іспанській Каталонії, заплановані на 27 вересня, Мікель покладає навіть не великі — величезні надії. «Це будуть водночас і вибори, і офіційне опитування щодо можливого відокремлення від Іспанії, — пояснює. — Якщо симпатики незалежності дістануть 69 місць у регіональному парламенті, себто більшість, буде ухвалено закон про перехідний період і Каталонія розпочне процес повного виходу з підпорядкування іспанській короні».
Наскільки ця перспектива реалістична? Соціологи та політологи не квапляться з висновками. Одне з недавніх соціологічних опитувань від NC Report передбачає, що єдиний список прихильників державного суверенітету «Разом — так!» не набере більш ніж 36% місць. Отже, неминуче вимальовується протистояння з тими, хто бажає залишатися у складі Іспанії. Те саме опитування вказує, що за утворення незалежної каталонської держави готові проголосувати максимум 45% жителів провінції із загальним населенням 7 млн осіб.
«Не переймаймось аж надто опитуваннями, вони віддзеркалюють настрій на сьогодні й не мають механізмів для вгадування динаміки», — радить Себастьян, також французький каталонець. Він навчається в Барселоні саме на соціолога. «Розмовляти мене змалку навчила бабуся, а от писати не вмів, — розповідає хлопець. — Рік в університеті — і почуваюся на рівних з іншими студентами, які народилися по інший бік кордону».
Себастьян переконаний, що «незалежники» мають непогані шанси здобути більшість. «Усе вирішить 11 вересня — День незалежності Каталонії, — пояснює він. — Це потужний символ. Два роки тому живий ланцюг на знак підтримки незалежності зібрав 2 млн осіб. Ми вишикувалися на 400 км із півночі на південь. Драйв був незабутній! Навіть від самого спогаду в мене мурашки по шкірі. Знаєш, що це — енергетика гурту? Не знайду точних соціологічних термінів, але вона існує. Оця спільна енергія знищує одні держави й породжує інші. Якщо через чотири тижні на вулиці вийде понад 2 млн, я певен, що в боротьбі каталонців за свою країну почнеться новий період».
Загалом настрої в таборі поборників незалежності стримано-оптимістичні. «Перемога ніколи не приходить до того, хто в неї не вірить, — каже Крістель, студентка медичного універистету в Жироні й активістка громадського руху «Національна асамблея Каталонії». — Але усвідомлюймо очевидне: навіть якщо прихильники суверенітету переможуть, не факт, що Мадрид погодиться відпустити каталонців без бою. Іспанська Конституція дозволяє вводити до бунтівних провінцій військо в інтересах збереження цілісності королівства. Судячи з настроїв прем’єр-міністра Маріано Рахоя, він цілком здатен на таке рішення. І нещодавно вкотре проголосив, що Каталонія ніколи не буде незалежною».
Власне, поведінка Мадрида стала, певно, найбільшим каталізатором до посилення відцентрових настроїв у іспанській Каталонії. «Традиційно націоналістичні партії не здобували на виборах більш ніж 16–18%, і то десятиліттями, — розповідає вчитель каталонської Мікель. — Але в 2010 році Іспанія через Конституційний суд суттєво обмежила автономію регіону, скасувала чимало диспозицій та пільг. У відповідь торік очільник каталонського уряду Артур Мас вирішив організувати референдум за відокремлення. Попри те що 80,7% із 2,5 млн, які прийшли голосувати, висловилися «за», Мадрид визнав волевиявлення незаконним. Несправедливе рішення обурило багатьох поміркованих каталонців. Лави поборників власної держави суттєво поповнилися».
Каталонія має статус автономії від 1978 року. У Барселоні працюють власні уряд і парламент. Суди, поліція та система освіти також у віданні провінції. Але не фінанси. Отже, з посиленням економічної кризи побільшало ще й незадоволених тим фактом, що найбагатший регіон «годує» інші. Каталонія зі своєю успішною комерцією, підприємницькою креативністю, розвиненим туризмом на повен голос озвучила мрії про краще, ефективніше використання власного ресурсу.
Нарешті, не останнім аргументом щодо побудови суверенної держави було й залишається питання мови. «Каталонська присутня в медіа, освіті, побуті, але Мадрид завжди косо дивився на її носіїв, — розповідає політичний журналіст із Барселони Жорді Йота. — Але наша ідентичність збереглася саме завдяки мові. Королівство Арагон утратило незалежність у 1714 році. На відміну від ірландців, які забули рідну кельтську, але зберегли себе завдяки належності до католицизму, каталонці не розчинилися в сусідніх народах саме завдяки мові. Вона потребує захисту, розвитку, державної підтримки».
Цей народ любить порівнювати себе з ірландцями. От і зараз, готуючись до вересневих виборів, преса регулярно посилається на події 1918 року, коли ті обрали до свого парламенту більшість, яка з часом привела Зелений Острів до незалежності. Щоправда, шлях був довгий та кривавий, а опір британської корони запеклий. Повний та цілковитий суверенітет Ірландія дістала лише в 1948-му. Приклад надихає не одну політизовану каталонську голову, але й підказує, що раптових перетворень чекати годі.
«Між каталонським та ірландським націоналізмом окрім паралелей є і суттєві відмінності, — наголошує вчитель мови Мікель. — Каталонці, мабуть, єдині націоналісти світу, які мають у своїх лавах чимало поміркованих лівих. Це зумовлено історично — спротивом диктатурі генерала Франко. Мої батьки в 1939-му пішки перетнули кордон, тікаючи від переслідувань. Вони були майже неписьменні, але голосували тільки за соціалістів. Чи радше проти всього, що нагадувало їм франкістський режим. Це досить поширена позиція. Але сьогодні бачимо обнадійливу й перспективну тенденцію: ліві та праві об’єднують зусилля в боротьбі за власну державу. Склад списку «Разом — так!» тому підтвердження. Маю відчуття, що наш народ нарешті навчився визначати пріоритети».
«Каталонія не живе у нормальних умовах, — аргументує в передвиборчих буклетах очільник уряду Артур Мас. — Коли очевидна більшість країни бажає здійснити право на відокремлення мирно та легально й цим правом системно нехтують, це означає, що виняткова ситуація потребує виняткових рішень».
На сьогодні впевненості щодо голосування 27 вересня немає жодної. Поборники суверенітету можуть не набрати більшості. Тоді їм доведеться шукати нових законних нагод, щоб повернутися до теми й здобути кращу підтримку. Хоча можуть і перемогти, а відтак розпочати втілення вже проголошеного проекту — закону про перехідний період та поступове відокремлення від Іспанії. Уже зрозуміло, що Мадрид проти. Але це не зупиняє мрійників. Утім… «Я не знаю, скільки з нас готові аж на збройний спротив, — чесно каже майбутній соціолог Себастьян. Не виключаю, що не так багато, як знайшлося добровольців в Україні. Але хто знає? Раптом доля усміхнеться нам, і славнозвісний каталонський легітимізм виявиться потужнішим за владні автоматизми Мадрида?»
Активісти тим часом максимально мобілізуються. Свобода ні до кого не приходила без бою. Принаймні політичного.
Джерело: Тиждень
