0
0
Серед усього, що людина в житті зводить і будує, на мій погляд, немає нічого кращого й вартіснішого від мостів. Вони важливіші за будинки, святіші за храми. Вони належать усім і для всіх однакові, вони корисні, вони збудовані завжди осмислено, на тих місцях, де вони найпотрібніші. Вони довговічніші за інші будівлі й не служать нічому прихованому чи злому.
Великі кам’яні мости, свідки минулих епох, коли інакше жили, думали й будували, сірі чи потемнілі від вітрів і дощів, часто сточені на гострих кутах, у їхніх стиках і малопомітних тріщинах росте трава або гніздують птахи. Стрункі залізні мости, протягнуті від одного до іншого берега, мов струни, тремтять і дзвенять від кожного поїзда, що по них проїжджає; вони неначе ще чекають свого остаточного вигляду і досконалості, а краса їхніх ліній повністю відкриється лише очам наших внуків. Дерев’яні мости на в’їздах у боснійські містечка, зношені дошки яких грають і стогнуть під копитами сільських коней, як клавіші ксилофона. І, нарешті, геть маленькі місточки у горах – насправді деревце чи два збитих разом стовбурці, перекинуті через гірський потік, якого без них годі перейти. Двічі на рік гірська вода зносить паводком ті колоди, а селяни, уперті, як мурахи, рубають, тешуть і вкладають нові. Потім біля гірських потоків, у затоках між скелями, часто трапляються ті колишні мости. Вони лежать і гниють, як і інше дровиняччя, нанесене водою, але обтесані кругляки, приречені згоріти чи згнити, виділяються серед корчів і довго ще нагадують, якій меті вони служили.
Усі вони, по суті, однакові, й однаково варті нашої уваги, адже вказують на місце, де людина зустріла перепону, та не зупинилася перед нею, а подолала її і звела міст відповідно до своїх можливостей, розуміння, смаку й обставин, що її оточували.
І коли я думаю про мости, у моїй пам’яті спливають не ті, через які я частіше ходив, а ті, що найбільше захопили мою уяву й підкорили мій дух.
Передовсім це сараєвські мости. Річище Миляцьки скидається на хребет Сараєва, а мости на ній схожі на кам’яні ребра. Я бачу їх чітко і перелічую один за одним. Я знаю їхні арки, пам’ятаю їхні зводи. Поміж них є названий юнацьким іменем, – невеликий, але стійкий, заглиблений у себе, як міцна мовчазна фортеця, котра не знає зради і не відає, що таке здаватися. Потім мости, які бачив під час подорожей вночі з поїзда, – легкі, білі, мов привиди. Кам’яні мости в Іспанії, зарослі плющем і замислені над власними відображеннями в темній воді. Дерев’яні мости у Швейцарії, з дахами для захисту від сильних снігів, схожі на довгі клуні, прикрашені всередині зображеннями святих або чудесних подій, наче каплиці. Фантастичні турецькі мости, встановлені абияк, – здається, лише доля їх береже й підтримує. Римські мости в південній Італії з білого каменю, з яких час повідбивав усе, що міг відбити, а поряд з ними вже років зо сто наведений новий міст, та все одно вони стоять, як скелети на варті.
Отак у будь-якому куточку світу, куди думка рушає, де спиняється – скрізь натрапляє на вірні мовчазні мости, як на свідчення нездоланного, невситимого бажання людини пов’язати, помирити, поєднати все, що постає перед нашим духом, поглядом і ногами, щоб подолати розділеність, суперечності й розлуки.
Мости я бачу в мріях і своїй уяві. Слухаючи найгіршу, а чи найкращу музику, яку колись чув, раптом уявляю кам’яний міст, зруйнований посередині. Уламки його зводу болісно тягнуться одне до одного і з останніх сил намагаються втримати єдину потужну лінію арки, якої вже немає. Це вірність і висока непримиримість краси, яка поряд із собою терпить єдину можливість: відсутність.
Зрештою, все, у чому наше життя виявляється – думки, бажання, погляди, усмішки, слова, зітхання – усе це як до головної мети тяжіє до протилежного берега, і тільки на ньому все набуває свого справжнього сенсу. І все для того, щоб подолати хаос, смерть, порожнечу. Бо ж усе наше життя – перехід, міст, кінці якого губляться у нескінченності, поряд із яким усі земні мости – просто дитячі іграшки, бліді силуети. А всі наші надії – на тому боці.
Іво Андрич
З сербської переклав Володимир Криницький
