0
0
Відома публіцистка, журналістка, активна громадська діячка, поборник незалежності України, популяризатор української національної ідеї на теренах Канади, донька генерала української армії, любляча дружина та добра мати – все це грані внутрішнього світу та їх зовнішні прояви, зосереджені в постаті однієї людини.
Народилася Галина Змієнко в Одесі в сім’ї підполковника армії УНР Всеволода Юхимовича Змієнка 12 грудня 1918 року. Невдовзі дружина В. Змієнка – Піама Дмитрівна, донька генерала Скляревського – померла, хоч і була ще досить молодою. Троє дітей (сини Всеволод та Олег, і донька Галина) залишилось сиротами. Їхній батько на той час перебував на фронті. Піклування про дітей сестри взяла на себе Марія Дмитрівна Скляревська, дружина відомого історика, генерала української армії Олександра Рябініна.
Як згадувала Галина Всеволодівна, мешкали вони тоді у Цегельному провулку, буд. № 4. Зі спогадів співробітників Олександра Олександровича Рябініна-Скляревського відомо, що жила родина бідно, у великих нестатках, адже крім трьох прийомних дітей була ще й рідна донька Наталія. Власниця будинку постійно намагалась виселити велику сім’ю, й з великими труднощами вдавалось її вмовити не вживати радикальних заходів.
У 1921 р. родичі знайшли можливість переправити малих Всеволода та Галину до Польщі, де в таборі інтернованих вояків армії УНР жив тоді генерал Змієнко. Батько привіз дітей до табору в Щипйорно, але й там батьківської уваги не стало більше – Змієнко весь час присвячував військово-організаційній та громадській роботі, а за донькою наглядала Клавдія Олексіївна Безручко – дружина близького батькового друга та командира, генерала Марка Безручка. Галина згадувала свої дитячі прогулянки в таборі та його околицях, спілкування з Клавдією Безручко та Марком Даниловичем, яких мала вважала своїми рідними тіткою та дядьком.
Наскільки відомо, генерал Змієнко відправив Всеволода на навчання до Варшави. З початком Другої світової доля кидала його по різних містах, і швидше за все, він загинув у Празі, причому вже у 1945 році. Галині так і не вдалося знайти докладних відомостей про долю брата. Нещодавно я знайшов інформацію про участь якогось Всеволода Змієнка у відомій Празькій капелі бандуристів десь у 1938-1939 рр. Цілком можливо, що цей Всеволод Змієнко – брат Галини Всеволодівни.
Підрісши, Галина навчалась у Рідній школі ім. Маркіяна Шашкевича, а потім в Українській гімназії у Перемишлі, брала активну участь у діяльності «Пласту» (щоб вступити до організації, вона мала навчатися лише на «відмінно», адже несумлінних учениць пластунки до себе не брали). Про роботу організацій «Пласту» у Польщі в міжвоєнний період Галина пізніше написала декілька нарисів, опублікованих в канадських виданнях.
Після гімназії дівчина вступила до Академії політичних наук у Варшаві. Протягом навчання брала участь в громадській роботі, дуже скоро зблизилася з українськими організаціями та стала членом ОУН. 1937 року познайомилась з молодим науковцем Євгеном Сенишиним, з яким разом працювали в організації. Спільна робота та зацікавлення переросли у дружбу, а пізніше – у щире кохання, і молоді люди одружились 1942 р.
За час Другої світової доля кидала подружжя у різні краї, в підсумку Сенишини опинились в Австрії, де 1947 року в них народився син Зенон. А вже в 1948 сім’я переїхала до Канади, спочатку до Вінніпега, згодом – до Монреаля. У Канаді родина Сенишиних стала досить відомою серед української громади. Євген був одним із керівників Комітету українців Канади, Галина – головою організації Прихильників Державного Центру УНР в Монреалі, відомою діячкою Союзу українок Канади. Така активна та плідна діяльність отримала визнання від канадських українців. 1992 року Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин як секретар Президії Української Національної Ради брала участь у передачі повноважень та клейнодів Державного Центру УНР в екзилі Президентові України.
Тричі приїздила Галина Всеволодівна на батьківщину. Дбайливо зібрану протягом життя добірку книжок у 2000 році передала до Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, а Музею Збройних Сил України – картину відомого в Канаді художника Леоніда Перфецького «Переїзд 6-ї Січової Стрілецької дивізії через Станіславів», де зображені генерали Марко Безручко та Всеволод Змієнко на чолі свого з’єднання. Померла одеситка з Монреаля 15 липня 2003 р.
За час своєї громадської і публіцистичної діяльності Г. Змієнко-Сенишин співпрацювала з часописами «Український Голос», «Новий Шлях», «Промінь», «Мета», опублікувала кілька книг та не один десяток статей, серед яких: «Літопис українців Квебеку», «Бібліографія голоду в Україні 1932-1933», «До свого кореня», «Духовна спадщина Симона Петлюри і Євгена Коновальця», «Українська жінка і 1000-ліття християнства», «Століття українського жіночого руху», та багато інших.
