0
0
Адепти “русскоязычного украинского патриотизма” не бажають бачити просту істину. Мова – визначальна ознака приналежності до тієї чи іншої нації чи етносу.
Коли ви зустрічаєте когось, хто говорить, скажімо, німецькою, то ви в останню чергу подумаєте, що перед вами француз, чи не так? Ви навіть не подумаєте, що це австрієць чи швейцарець, хоча, можливо, насправді так і є. Але ви все одно подумаєте, що перед вами німець.
Так само й коли вас, російськомовного, бачать десь за кордоном. У першу чергу вас визначають як росіянина. І байдуже, який у вас аватар на Фейсбуці, на які “пабліки” ви підписані Вконтактє чи які демотиватори перепощуєте у Твітері. Для стороннього спостерігача ви – росіянин.
Якщо хтось бачить ваш фільм російською мовою, він перш за все визначає його як російський. До титрів, із яких випливатиме, що його знято в Україні, він може й не додивитися.
Якщо ви пишете книжку чи пісню російською мовою – вони автоматично стають надбаннями російської культури, не залежно від того, хто ви є, де ви народилися, живите і навіть, про що пишете. Гоголь був українцем, жив в Україні, писав переважно про Україну й українців, але у Світі знаний як видатний російський письменник. Писав російською. Так воно просто, на жаль чи на щастя, працює.
Варто також усвідомити таке: протистояння російського й українського – не протистояння двох етносів. То протистояння національного й імперського.
Прочитайте також: Нам не потрібна ваша російськомовна Україна
Навіть саме слово “Росія” та “російський” не є етнонімами. Назва “Россия” з’явилася якихось 300 років тому, на початку 18-го століття, коли цар Пьотр вирішив проголосити себе імператором і перейменував Московське царство на греко-візантійський манер у “Всероссийскую империю”. Саме такою була її початкова назва. “Российской” вона почала називатися згодом.
Таким чином прикметник “русские” – не назва етносу. Натомість він вказує на підданство. “Русские” – то піддані “Российской империи”, і складалися вони первинно з представників багатьох етносів, що населяли тодішню Московію та загарбані нею сусідні землі-колонії. Стара російська приказка напрочуд чесно це описує: “Папа – турок, мама – грек, а я – русский человек”.
Словесна форма “русский человек” дуже показова. В давнину російське слово “человек” часто означало “холоп”, “простолюдин”, “прислужник” (“Эй, человек! Подь сюда!”). Тобто “русский челавек” в перекладі — це “людина, що належить Росії”, а простіше “холоп або ж підданий Російської імперії”. Показово, що правителі так званої Росії “русскими людьми” себе не вважали й російською переважно між собою не розмовляли.
І саме в такій формі цей термін початково вживався: “русский человек”, “русские люди”. Згодом зайве слово відкинули й залишився лише прикметник. Русскіє.
Зверніть увагу, що інші етноси прикметниками себе не називають, а лиш іменниками. В українській мові теж нема “українських людей” чи “польських людей”. Є українці, поляки, білоруси, фіни, угорці, італійці, вірмени, гагаузи, чукчі, татари тощо.
Чому ж зараз “русскіє” вважають себе етносом? Бо за кілька сотень років офіційною політикою та навіть ідеологією імперської Росії була денаціоналізація та російщення так званих “інородців” – представників будь-яких інших націй, крім новоствореної імперської. Зденаціоналізований елемент – продукт цієї політики, почав визначати себе як “русскіх людєй”, або просто “русскіх”.
За часів СССР ця політика “плавильного котла” була, по суті, продовжена, але, зважаючи на нову політичну обстановку, з іншим акцентом. Згідно заяв найвищого керівництва “Союзу”, всі нації й етноси, що його населяли, мали перетворитися на “новую историческую общность – советский народ” (Хрущов, 1961 р., виступ на ХХII з’їзді КПСС). Отак з’явилися сумнозвісні “совки”.
Тобто спершу імперія з мішанини тубільних угро-фінських племен Московії, татар і слов’янських племен (зокрема, новгородців) виплавила “русскіх людєй”, а згодом нео-імперія заходилася виплавляти “совєтський народ” із росіян, українців, грузинів, казахів тощо. Якби цей процес тривав не 70 років, а 300, як у випадку з оригінальною “Росією”, то можете не сумніватися, що значна частина майбутніх підданих імперії ідентифікували б себе та свою національність як “совєтскіє”.
Не розумію, чому дехто з українців так тримається за ту імперську квазі-ідентичність і за російську мову як головну її зовнішню ознаку? Вони кажуть: “Родной язык не выбирают”, “Так исторически сложилось” тощо.
Прочитайте також: Позбуватися російської мови
Але насправді російськомовність абсолютної більшості сучасних зросійщених українців не є нічим “історичним”. Відсотків 90 з них є російськомовними лише в першому-другому, рідше в третьому поколінні. Згадайте, якою є рідна мова вашого батька-мами, або ж дідуся-бабусі…
До 1940-50-х рр. (60-70 років тому) навіть Донбас був переважно україномовним. У сільській місцевості, куди менше дотягнулася офіційна російсько-совєтська “цивілізація”, він є україномовним і досі. Ба, навіть величезні терени на схід і частково північ від східних кордонів сучасної України ще якихось років 90 тому були україномовними! Московія доклала величезних зусиль аби це змінити і їй це зрештою вдалося.
Я вам більше скажу: навіть у самій так званій Росії – той самий стан справ. Пращури значної частини пересічних “росіян” – тих, які жили по селах – 100-150 років тому ще не знали ніякої російської. Досі деякі бабусі “найісконнішої” Середної смуги Росії співають народних пісень незрозумілими їхнім онукам мовами тубільців цих земель, якими вони є…
Отже, Московії вдалося зросійщити величезні території РФ, що наче клаптева ковдра складається з етнічних земель різних народів і навіть рас. Але так само їй вдалося штучно зросійщити й істотну кількість українців у самій Україні. Особливо успішно цей процес пройшов за останні десятиліття. Не виключаючи, на жаль, і два десятиліття незалежності. Перш за все – завдяки засобам масової інформації. Те, що протягом століть намагалися зробити Пьотр, Єкатєріна чи Валуєв (не боксер, а міністр внутрішніх справ Російської імперії), вдалося здійснити лише за останні 70-90 років.
Російськомовний телевізор і радіоприймач, якого було встановлено у кожній українській хаті, і якого українці ще з совєтських часів звуть “брехунець”, добре виконують свою роботу. Чіткий мовний розрив між кількома останніми поколіннями наших родин є наочною ілюстрацією цього.
Чи такою вже “історичною цінністю” є ваша невільна російськомовність? Чи варто за неї так триматись, а надто – зіткнувшись із неілюзорною інформаційною та військовою загрозою з боку Москви? І чи справедливою є теза, що “мову не обирають”, зважаючи на вищенаведені факти? Подумайте.
Зрештою, розкажіть це євреям, які після створення держави Ізраїль у 1946-му році ШТУЧНО відродили та цілою країною вивчили свою давню мову, яка була на той час мертвою вже кілька тисячоліть, а до того ж – виключно релігійно-книжною, геть не пристосованою до сучасності. Гадаєте, євреї просто так зробили це колективне надзусилля, не зваживши усі “за” і “проти” такого кроку? Чи не простіше їм було запровадити в себе німецьку, англійську, французьку чи хоча б їдиш (єврейський діалект німецької) – тобто мови, якими більшість із них на той час вільно володіли й які були для них рідними? Чому вони вирішили осучаснити та відродити книжний іврит? Вивчивши його й запровадивши В УСІ БЕЗ ВИНЯТКУ СФЕРИ життя новоствореної держави. Думайте!
Або чому чехи відродили чеську після другої світової, хоча “мовою вулиці” багатьох чеських міст уже була німецька? Чому балтійці вже 20 років старанно та наполегливо вичищають свої країни від російської мови, хоча росіян у Балтії живе майже втричі більше у відсотках, ніж в Україні?
Прочитайте також: Як чехи перемогли мовну окупацію
Явні та приховані україножери в дискусіях про так зване “мовне питання” постійно наводять аж ніяк не дотичні до нашої історії та сучасного становища приклади Бельгії, Канади та Швейцарії, на які пропонують нам орієнтуватися, замість того, аби згадувати значно ближчі до нашої ситуації приклади Ізраїлю, Чехії, Естонії, Латвії, Литви.
Або Білорусі, або ж Ірландії чи Вельсу, які є негативними прикладами того, що буде з українською мовою, якщо ми й надалі толеруватимемо російщення, яке триває досі, й не здійснюватимемо дерусифікації. Наша мова зникне!
А з мовою – зникне й важливий чинник української ідентичності. Я вже навіть не кажу про мову як чинник інформаційної й економічної безпеки…
У чому полягатиме різниця між дітьми “русскіх”, які зараз люто ненавидять українство в різних його проявах і мріють знищити нас разом із нашою державою, та ВАШИМИ дітьми? Чим вони відрізнятимуться, коли й ті, й інші розмовлятимуть однією мовою, співатимуть тих самих пісень, дивитимуться ті самі мультики й кіно, читатимуть ті самі літературні твори тих самих російськомовних авторів тощо? Будьте певні – більшість із тих пісень, творів і фільмів будуть випущені НЕ в Україні. Такі закони ринку.
Зараз ті, хто опирається деросифікації, вигадали мем “російськомовні українці”, а затятих україномовних українців прозвали “вишиватниками”. Хоча справжні вишиватники – то якраз російськомовна прихована вата, яка напнула на себе модні нині вишиванки та синьо-жовті стрічки, назвавши себе “патріотами України” у відповідності з суспільним запитом.
Напнувши маскування, вони продовжують явно чи таємно нелюбити питомо українське, опираються спробам відродити хоча б щось справжнє, національне. Вважають за краще законсервувати наслідки імперської денаціоналізації.
В дійсності такі люди є в кращому випадку надзвичайно лінивими. Але ймовірніше вони є або невдало прихованими українофобами, або мають якісь інтереси в Росії – ділові, культурні, родинні тощо. А можуть бути попросту московськими агентами впливу, якими досі рясно просякнуті всі суспільні прошарки нашої країни.
Не маючи змоги діяти відкрито, як це робилося за часів Януковича, вони змушені рядитись у вишиванки, просуваючи при цьому антиукраїнську програму, головним і найпершим пунктом якої -і це відверто проголошують такі діячі як Путін і Лавров) є подальше російщення України й опір спробам справжнього, а не показушного, українського національного відродження.
Дещо Москва чудово розуміє. Українське національне відродження означає остаточну смерть російсько-совєтського імперського проекту та його міфології про “адін народ”.
Натомість збереження зросійщеної, денаціоналізованої, культурно та мовно дезорієнтованої України – хай вона при цьому буде тричі формально незалежною та двічі членом ЄС – дає вельми реальний шанс на відродження імперії в майбутньому. Адже духовна залежність від “метрополії” за таких умов залишатиметься…
“Русскій мір” закінчується там, де закінчується російська мова. Подумайте ще й про це, шановні “російськомовні українці”!
Зен
