Шведський журналіст Калле Кнійвіля раніше працював політичним оглядачем газети “Сюдсвенска Дагбладет” у Мальме, висвітлював події у Росії та Східній Європі.
Потім іноземний відділ газети закрили, Калле перейшов на роботу у відділ місцевих новин, пише про події містечка Лунда, де сам і живе.
2014 року вийшла книжка Калле “Люди Путіна. Мовчазна більшість Росії”, а цього року побачила світ книжкова версія репортажів з Криму “Крим наш. Повернення імперії”. Цими книжками автор намагається відповісти на запитання, які виникають у західної людини щодо подій в Україні та Росії.
Розпочавши публікацію уривків з книжки сербського журналіста Александра Васовича “Випадок з холодильником у Оленівці“, ми хотіли дати читачам якомога повнішу й різноплановішу інформацію про те, що відбувалося в Криму й на Донбасі в 2014-2015 роках. На наш погляд, уривки з книжки Калле Кнійвіля “Крим наш. Повернення імперії” стануть прекрасним доповненням до щоденникових записів А. Васовича й повідомлень вітчизняних та закордонних ЗМІ.
Сьогодні з ласкавого дозволу автора публікуємо один із розділів “Крим наш” у перекладі з есперанто Петра Паливоди.
Туга за Радянським Союзом
Грає духовий оркестр, і на його фоні Володимир Константинов, представник «Единой России», правлячої партії, дає сигнал. Рушає старенький кран. Дорожня табличка з українськими назвами населених пунктів Урожайне і Трудове вирвана з землі, її місце займає нова, майже ідентична, свіжа табличка: Урожайное і Трудовое. Потім Константинов говорить у телекамери про відновлення історичної справедливості у Криму. Сюди належить також відновлення оригінальних, російських назв населених пунктів, каже він.
– З політичної точки зору, це дуже важлива подія. Навіть важливіша за хліб.
Ці два топоніми насправді не російські, а, скоріше, типові радянські. Тобто Трудове село та Урожайне село. Трудове з’явилося в радянські часи, а Урожайне до 1944 року мало зовсім іншу назву. Тоді татарські топоніми були усунуті з Криму разом з усім кримськотатарським народом. Татар депортували в далеку Центральну Азію, і вони не мали права повертатися, доки існував Радянський Союз. Але це неважливо. Для нових правителів у Криму історична справедливість означає, що має бути відновлений саме російський варіант радянських топонімів. Бо ж тепер знову править Москва.
Півострів Крим і, зокрема, місто-порт Севастополь, де російський чорноморський флот базується з 18-го століття, у Росії завжди асоціювався з військовою доблестю. У 50-х роках минулого століття Крим був приєднаний до Української Радянської Республіки, але більшість жителів російськомовна ще з 19-го століття. Після розпаду Радянського Союзу Крим залишився у складі незалежної України – та багато хто в Росії ніколи не визнавав, що Крим належить іншій країні.
У Росії приєднання Криму в березні 2014 року викликало безпрецедентну хвилю патріотичної істерії. В опитуваннях громадської думки і так потужна підтримка політики Володимира Путіна перевищила 80 відсотків, вийшовши на такий же рівень, як і після його попередньої успішної військової кампанії – короткої війни у Грузії 2008 року. Гучна критика навколишнього світу послужила як ще один доказ, що Росія насправді вчинила правильно і зупинила західну агресію. Крим, і особливо легендарна база флоту в Севастополі, блискавично стали символами відновленого статусу Росії як наддержави.
У Криму теж святкували. Велика частина російськомовного населення після двадцяти трьох років у незалежній Україні вітала повернення до наддержави, кероване з Москви.
Захід відреагував так, немов його збудили від довгого сну, заскочений зненацька й розгублений. Дії Росії здавалися ірраціональними. Чому вони пішли на руйнування всієї системи європейської безпеки та знехтували всіма угодами про недоторканність державних кордонів, якщо анексія до того ж неминуче стане надважким тягарем для російської економіки, яка вже знаходиться у стані стагнації?
Але правителі Росії на чолі з президентом Володимиром Путіним виходять з абсолютно іншої картини світу, ніж західні спостерігачі, і тому в них інше поняття базових інтересів своєї країни. Найважливіше, зрештою, – це не хороший розвиток економіки, хороші стосунки з сусідами та благополуччя народу, а статус Росії як наддержави. Мова йде про глобальну гру з нульовою сумою, у якій Росія повинна захищати сферу своїх інтересів за будь-яку ціну. Якісь речі, зрештою, важливіші за хліб.
І, звісно, рішучі кроки в Україні – це ясний спосіб дати зрозуміти, що вони жодним чином не допустять підривної діяльності у себе в Росії.
Ці пояснення не суперечать одне одному, а доповнюють одне одного.
Путін – найпопулярніший політик у Росії протягом п’ятнадцяти років не тільки тому, що він змусив замовкнути своїх критиків і зупинив усіх конкурентів. Його підтримка, передусім, пов’язана з тим, що він після хаосу і злиднів 90-х років минулого століття відродив сильну державу і за допомогою прибутків від продажу нафти дав пересічним росіянам прийнятний рівень життя. Оскільки матеріальне благополуччя покращилося, більшість народу погодилася з обмеженням громадянських свобод.
Але після масових протестів навколо президентських виборів 2012 року стало зрозуміло, що все більшу частину благополучного середнього класу вже не влаштовують лише хліб і видовища. Тоді ж можна було побачити, що нафтозалежна російська економіка незабаром зіткнеться з великими проблемами.
Потрібна була нова стратегія. І вона була знайдена.
Ключовим словом стає стабільність: очільники Росії кажуть, що вони працюють на неї, і це насправді те, чого хоче народ після катастрофічних катаклізмів 90-х років минулого століття. Але мова вже не йде про економічну стабільність. Економіка повинна пристосовуватися – бо ж є речі, важливіші за хліб, наприклад, безпека. Росію оточують вороги, війська яких загрожують країні. Іноземні агенти намагаються знищити досягнуту копіткою працею стабільність Росії, потайки переносячи небезпечні західні ідеї.
Новий опис реальності не є абсолютно новим: хто пам’ятає Радянський Союз, це легко розпізнає. Вороже оточення зі своїми несправедливими антиросійськими санкціями – це теж хороше пояснення, чому ростуть економічні проблеми країни.
До анексії навесні 2014 року кримчани багато в чому продовжували жити в російсько-українському хаосі 90-х років минулого століття, з олігархами і безладом. Той, хто дивився російське телебачення, бачив, як процвітає великий сусід на сході. Тож, мабуть, не є несподіванкою, що багато людей прагнули сильного лідера, який відновить порядок і в Криму.
Наприкінці вересня 2014 року я об’їхав Крим та розмовляв з прихильниками і противниками анексії. Усі вони прагнули порядку й дисципліни замість хаосу й корупції. Але знаходили різні відповіді.
Ті, хто хоче, щоб Крим залишався частиною України, охоче говорили про демократію і права людини. Реальна правова держава за західним зразком і наближення до Європи – таким був їх шлях уперед.. Та багато хто з них уже замовк. Інші покинули окупований півострів і вирушили до Києва – щоб мати можливість вільно говорити, щоб могти працювати для того, у що вони вірять. Для них російське правління в Криму – це продовження радянського гніту, неприємний відгомін минулого.
Ті, хто хоче належати до Росії, охоче говорили про російську мову, яка, на їхню думку, піддається утиску в Україні.
Більшість, звісно, сподівається, що приєднання до Росії поведе до вищих зарплат, вищого рівня життя. Та, принаймні, стільки ж вони говорили про добрі старі часи. Деякі прихильники приєднання згадували Сталіна як хорошого керівника. Але ж Сталін не був таким бездоганним, як Путін, – додала одна з них.
Якщо в Росії повторне захоплення Криму для багатьох стало символом відродження країни як наддержави після краху і національного приниження 90-х років минулого століття, для багатьох кримчан путінська Росія – це насправді мрія про Радянський Союз. Не про справжній, бідний Радянський Союз – з цензурою, з дисидентами у психіатричках і з довгими чергами в порожніх гастрономах – а про хороший Радянський Союз, про золоту епоху, що продовжує жити в дитячих спогадах про літо і в класичних радянських кінофільмах, які ніколи не переставали показувати на російському телебаченні.
Але хороші радянські часи ніколи не повернуться. Бо ж їх ніколи не було.
Далі буде…