0
0
Кілька фраз про малоросійство в літературі.
1. Мова не йде про жодну з літератур національних меншин (наприклад, польську чи єврейську, що здавна мали власні літературні традиції, зокрема, й у Вінниці), а винятково про російськомовну, що постала як результат політичної та культурної колонізації, інакше кажучи – прийшла на вістрях багнетів.
2. Більше того, не йдеться навіть про літературу російську, себто літературу російської діаспори, яка може – й навіть мусить – плекати свою словесність та культивувати вивчення рідної мови, щоби не втратити національну ідентичність.
3. Говоримо лише про чудернацький вислів, запропонований кимось – вочевидь, для жарту – «українською російськомовною літературою» (в теорії літератури це зветься оксюмороном: типу – «живий мрець», «сухий дощ» тощо), адже досі не ніхто не чув про «німецькомовну польську літературу» чи «татарськомовну російську». Якщо чув, то негайно відкривайте Америку!
Звідки у нас таке «чудо» прижилося?
В. Москалець визначає природу малоросійства, як невропатичний комплекс неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність. М. Рябчук вважає причиною його виникнення драматичне раздвоєння психіки, коли частина людина вже не наважується ототожнювати себе з Україною та українцями, при цьому не бажає цілком відректись від української ідентифікації, беззастережно ототожнивши себе з російським / радянським народом.
1. Самоочевидно: пережиток колоніального режиму, коли українська вважалася: а) заборонена всіма офіційними й неофіційними указами (можна нарахувати як мінімум – кілька десятків), б) «нєсоврємєнная ілі нєчітаємая», в) ще гірше – «нєсовєршенная», себто, на їхню думку, нездатна висловити «чуство» за браком своєї милозвучності чи словникового фонду (дарма, що визнана спільнотою лінгвістів 3-ю у світі за милозвучністю).
2. Результат генетичної мутації: живу в Україні, «но Расєя – родіна мая»; дещо видозмінена форма: «Слішком многа уж в етой Украінє українцев», що логічно переформатовується в «Українців з України – геть». Постає як результат расової чи національної розмитості.
3. Небажання розвиватися чи то пак – повертатися до себе: «Так звиклося, що російська – для вжитку», – кажуть одні; «Пізно перевчатися», – вважають інші. Іноді це від від нерозуміння такої потреби, іноді – від власної пасивності, «застрягання духа на недонаціональності», сказала Оксана Забужко.
4. Синдром загостреного колоніалізму: «чєловєк русской культури» або його різновид – жертва мультикультуралізму, глобалізації – «чєловєк / гражданін міра». Коментарі, вважаю, зайві.
Кому “це” загрожує і чому “його” потрібно викорінювати?
1. Паразитування в середовищі українських автохтонів за рахунок їхнього культурного простору, відповідно – засмічування, загидження другосортною, малоякісною, часто зовсім непридатною для читання макулатурою, що заповняє книжкові полиці бібліотек і книжкових крамниць, «підживлюючи», відтак, недобитків або «новоявлених» мутантів-малоросів. Знову ж таки: не йдеться ані про російську літературу, ані про книги, видані в Росії, де, мусимо визнати, літературне життя значно потужніше, ніж у нас.
2. Культивування невартісної продукції з єдиною стратегічною ціллю: закрити доступ до читача українським авторам, що пропагують автентичне мистецтво. Як результат – читач дезорієнтовується серед мотлоху й губить для себе повновартісного автора, задовольняючись підробками.
3. Ні від кого не прихована гра на руку державі-колонізатору, жертвами й лакеями якої стають ці особи, апріорі – споживачі виплодженого ними: культивування «руского (московського) дух», яким насправді смердить настільки, що віднедавна культивується думка ніби «російськомовний» (московський) фактор в Україні – це норма (як результат – ідеї другої державної, а відтак – другої держави), а всі, хто не згодний і хто пам’ятає (бо сам учасник нещодавнього «мовного Майдану») – «фашисти» (Цікаво, чи розуміють вони самі значення цього слова?). Однак найбільший парадокс у тому, що ці особи ніколи не стануть «своїми» ні для читача, ні для літератора держави-колонізатора: роль лакея («раби з кокардами на лобі, лакеї в золотій оздобі» – у Тараса Шевченка), прислужника – довічна.
4. Втрата себе: попри позицію свідомого чи несвідомого колабораціонізму, найбільша драма малоросійства – це втрата індивідуального й національного «Я», властиво – людська й етнічна неповноцінність, меншовартісність, другосортність. Малорос – це виплодок культурної мутації, схрещений вид, неспроможний побачити людську неповторність, тому й «література», якщо можна означити цим словом «плоди творчества» мутантів, – не є творінням вільного духу, а лише спазмом політично зґвалтованої свідомості.
Для всіх, охочих відкрити для себе “феномен” малоросійства: статті Олени Теліги “Партачі життя”, Євгена Маланюка “Малоросійство”. Викорінюймо паразитів із нашого культурного простору!
Вадим Василенко
