0
0
Історія антирадянського опору знає лише два приклади, коли збройні формування поневоленого народу змогли боротися з Радянською армією та НКВС-МДБ аж до середини 1950-х: УПА й литовські “лісові брати”. І весь час вони намагалися налагодити плідну співпрацю.
Протягом війни в УПА існували цілі відділи з вояків інших національностей. Воювали в УПА й представники балтійських народів.
Втеча німців і прихід радянських військ загострили і на території України, і на території Литви саме антирадянську боротьбу. Одним із головних напрямків роботи ОУН і УПА було залучення до антибільшовицького фронту всіх поневолених в СРСР і Європі народів.
УПА: пошук союзників
У кінці 1940-х – на початку 1950-х років підрозділи Української повстанської армії здійснили кілька рейдів на територію Чехословаччини, Румунії і Польщі для переговорів з місцевими антирадянськими силами. Один із керівників українського повстанського руху Осип Дяків писав, що ці рейди – засіб інформування сусідів про визвольну боротьбу УПА і реалії життя в СРСР, спроби активізувати тамтешні революційні сили і створити підґрунтя для співпраці народів в єдиному антибільшовицькому блоці.
У період з 1945 по 1947 роки УПА вдалося налагодити співпрацю з польським підпіллям на Закерзонні (а це ж теж українські землі. Чому полякам там не здавалося, що з УПА не можна співпрацювати? Може, про “Волинь-43” вони тоді знали більше, ніж сучасні українці й поляки?). Рейди в Словаччину призвели до значної активізації там антирадянських рухів.
До нових спроб сконтактувати з “лісовими братами” дійшло у 1950 р. Відповідав за організацію рейду в Литву керівник крайового проводу Василь Галаса. У 1945-1946 роках він підготував кілька груп, які успішно відвідали Словаччину й повернулися без втрат. А через рік майже три сотні повстанців під його керівництвом перейшли в Західну Німеччину.
Було підготовлено кілька відозв до соратників над Балтикою із закликами об’єднатися у боротьбі проти спільного ворога. Українці закликали литовців, латишів та естонців налагоджувати зв’язки з Україною, спілкуватися з українцями, поширювати співпрацю в усіх сферах.
У литовський рейд відрядили групу повстанців на чолі з керівником проводу Камінь-Каширського району “Рибаком”. За підготовку групи відповідав керівник Ковельської округи “Яр”. Кожен член групи мав при собі особисту зброю, літературу, листівки.
Група вирушила в рейд 19 липня 1950 року. Через білоруську РСР вони прямували до Литви, намагалися рухатися якомога швидше, майже не зупиняючись у білоруських селах. Кілька разів вони натрапляли на засідки міліції і внутрішніх військ. Через кілька днів керівник групи змінив напрямок руху. Але невдовзі стало зрозуміло, що до Литви вони не дійдуть.
Українські повстанці вирішили розгорнути пропагандистську діяльність на території Білорусі. Білоруські дослідники стверджують, що упівці відвідали 21 населений пункт, поширювали свої листівки і видання в Гомелі і навіть Мінську. Повертаючись додому, рейдова група втрапила в радянську засідку, але змогла з боєм прорватися. 1 серпня 1950 року українські вояки зайшли на територію УРСР.
Невдалий рейд групи “Рибака” змусив командування УПА скасувати підготовку інших “балтійських” груп. Але робота з налагодження зв’язків між українським і литовським підпіллям тривала. Українці й литовці співпрацювали в Антибільшовицькому блоку народів, у таємних групах політв’язнів радянських таборів, в еміграції. Сучасні українсько-литовські відносини мають давню традицію.
Володимир Криницький
