0
0
На початку ХХІ століття Військово-морські сили США оприлюднили концепцію «Морська міць-21» (Sea Power 21).
Вона містить в собі три напрямки:
Таким чином американська концепція «Морська міць-21» вступає у пряме протиріччя з суверенітетом інших приморських держав.
Одним із регіонів таких протиріч є Південно-Китайське море, на яке не тільки претендує, а й робить відповідні практичні кроки Китайська Народна Республіка. Списи ламають навколо двох архіпелагів: Парасельські острови й острови Спратлі.
Формально-юридичною підставою китайської позиції є так звана лінія з дев’яти точок — межа, проведена на карті акваторії Південно-Китайського моря урядом Гоміньдану 1947 року. Після розгрому Японії, яка домінувала в регіоні до Другої світової війни, китайці вирішили не обмежувати себе у вимогах і оголосили своєю практично всю акваторію цього моря разом із архіпелагом Спратлі та Парсельськими островами.
Тоді на це рішення світ не відреагував. А в Китаї точилася громадянська війна, свого флоту країна не мала, та й Тихий океан із усіма його островами та водами перебував під повним контролем ВМС США. Пізніше теж бракувало часу: у Пекіні запанував керманич Мао, він зайнявся внутрішніми справами, а незаселені архіпелаги його не цікавили. Таким чином концепцію лінії з дев’яти точок ніхто не скасував. Про неї просто на деякий час забули.
Інтерес до островів повернувся на початку XXI століття, коли внаслідок низки змін у світі важливість розсипу пустельних островів і рифів одного разу злетіла до небес, а саме:
Для Китаю, що залежить від постачань сировини ззовні й експорту своїх товарів, принципово важливо, щоб Південно-Китайське море не виявилося зашморгом у чужих руках, який можна затягнути на його шиї.
Парасельські острови (найбільші острови Патлі, Лінкольн, Трайтон, о-ви Кресент) є яблуком розбрату між КНР і В’єтнамом та розташовані на відстані відповідно 230 та 200 км від цих країн. Свого часу Паризьким арбітражем ці острови були закріплені за Південним В’єтнамом. У 1974 КНР захопив архіпелаг з мовчазної згоди керівництва Північного В’єтнаму. У 1975 році Південний та Північний В’єтнам об’єдналися, але суверенітет над Парасельським архіпелагом було втрачено. 13 травня 2014 року через спробиу встановити морську бурову платформу відбувся конфлікт між кораблями ВМС КНР і В’єтнаму.
Острови Спратлі (14 островів загальною площею 5 кв. км) оспорюють шість країн: КНР, В’єтнам, Філіппіни, Малайзія, Бруней, Тайвань. У 1982 році Малайзія на острові Лаян-Лаянг побудувала військово-морську базу, а КНР та Філіппіни захопили та приєднали до своїх теренів деякі ділянки. 14 березня 1988 року біля рифу Джонсона (китайською – Синь Коу) відбувся морський бій між кораблями КНР та В’єтнаму за острови, де було потоплено три в’єтнамські кораблі. У 2004 році китайцями були розстріляні літаки Філіппін. Цього ж року В’єтнам будує аеропорт. Наступного 2005 року В’єтнам оголошує суверенітет над островами Спратлі. У 2011 році китайці таранили гідрографічне судно В’єтнаму. У 2015 році КНР створив більше 800 гектарів нової суші, а наступного року збудував вже шість штучних островів з військовою інфраструктурою (причалами, злітними смугами, радіолокаційними станціями спостереження та ін.). З огляду на це 12 липня 2016 року Міжнародний арбітражний суд в Гаазі зробив висновок, що КНР порушила економічні та суверенні права Філіппін. 15 грудня 2016 року океанографічний корабель USNS Bowditch втратив автономний безпілотний підводний аппарат, який був захоплений китайським військовим кораблем. Інцидент стався в Південно-Китайському морі, на відстані в 50 морських миль (більше 90 км) на північний захід від філіппінської затоки Субик-Бей.
Політичний та економічний вузол протиріч у Південно-Китайському морі сприяв зростанню як кількісно, так і якісно військово-морських сил прибережних держав. Окрім того Російська федерація, Індія, Японія також зацікавились цим регіоном, що позначилось на проекції військової сили з боку цих держав на Південно-Китайське море.
У нашому випадку ми обмежимось розглядом лише підводної компоненти, яку мають усі зацікавлені сторони цього регіону та інших поза регіональних держав.
Найбільша концентрація підводних сил безперечно залишається за КНР, яка відлік свого підводного флоту розпочала одразу після поразки комуністичних сил проти сил ООН у Корейській війні 1950-1953 рр. 24 червня 1954 року в ВМБ Люйшунь (колишній Порт-Артур) були підняті китайські прапори над двома торпедними підводними човнами С-52 та С-53 ІХ-біс серії побудови 1943 р., що були отримані від СРСР. В подальшому у склад підводного флоту КНР увійшли 4 ПЧ типу «М» ХV серії, 4 ПЧ типу «С» ІХ серії, отриманих від СРСР у 1954 р. З 1962 року 84-86 ПЧ пр.633, збудованих по радянській ліцензії (китайський індекс 033 «Ухань»). З 1975 р. – 20 ПЧ модернізованого пр.633 (китайський індекс 035 «Мінь»). З 1994 р. китайці побудували 13 ПЧ власного проекту 039 «Сун», і нарешті з 2004 р. – 7 ПЧ пр.041 «Юань». Окрім того підводний флот КНР має новітні дизель-електричні підводні човни розробки СРСР/Росії: 4 одиниці 877ЕКМ пр. та 8 одиниць 636 пр.
Дизельні ракетні підводні човни КНР обмежились 2 одиницями пр.629 (3 балістичні ракети Р-11ФМ, за китайським індексом 031G, 1961 р.) та 1 переобладнаним з торпедного 033G «Ухань» на носій 6 крилатих ракет.
Китайська атомна підводна програма почалась у 1958 році з проектування та побудови ПЛАТ пр.091 «Хань» у кількості 5 одиниць (1967 – 1991) з базуванням у Ціндао. Врізкою ракетного відсіку у вже відпрацьований «Хань» китайці отримали 12 ракетну ПЛАРБ пр.092 «Ся», яка вступила у стрій лише у 1981 році (ще один такий самий підводний човен загинув).
Друге покоління атомарин представлене багатоцільовим атомним підводним човном пр.093 «Шань» (2005-2015рр., приблизно 8-10 одиниць), на озброєнні якого окрім торпед є й крилаті ракети, розміщені у 16 ВПУ з дальністю стрільби 80 – 120 км. Базування на о.Хайнань (поблизу м.Санья). Розвитком цього проекту з 2008 р. є пр.095 (3 одиниці на цей час), та пр.097 «Кинь» – 1 одиниця.
Морські стратегічні ядерні сили КНР представлені пр.094 «Цзинь» у кількості 6 одиниць (1999-2010 рр.), на озброєнні кожної з яких є 12 міжконтинентальних балістичних ракет «Цзюйлан-2» (7400 км) з базуванням у Сяопиндао (поблизу Даляня, Жовте море). На бойове патрулювання ці ПЛАРБ вийшли у 2014 році. Планується побудова пр.096 «Тенг» з 20-24 МБР (8-12 тис.км)
Таким чином підводний флот КНР має досить довгу історію і китайські моряки мають власну школу підводного плавання, що складається з теоретичного та практичного досвіду.
Радянський Союз долучився до становлення підводних сил інших країн цього регіону, а саме Індонезії та В’єтнаму.
25 травня 1962 року була сформована 54 окрема бригада ТОФ для бойових дій в Індонезії (комбриг – Рулюк Анатолій Антонович), на озброєнні якої стали підводні човни проекту 613. У 1963 році за рішенням радянського керівництва підводні човни бригади були передані у склад ВМС Індонезії з базуванням на Сурабайю. У ХХІ ст. керівництво України розглядало питання продажу Індонезії ПЧ “Запоріжжя” пр.641.
Найбільш відомими фактами залучення радянських атомних підводних човнів до інтернаціональної допомоги комуністичного В’єтнаму були:
Першою радянською атомариною, яка зайшла у в’єтнамську бухту Кам-Рань у травні 1979 року став ПЧ «К-151» пр.659Т 26-ї дивізії. У період існування 922 ПМТО (пункту матеріально-технічного забезпечення (травень 1979 – квітень 2002) СРСР, який згодом став 17-ю оперативною ескадрою Тихоокеанського флоту (03.03.1982 – 01.11.1991) з базуванням на бухти Кам-Рань (В’єтнам) та порту Ріам (Кампучія), у складі якої була 38 дивізія підводних човнів (потім 111 бригада), через яку за період 1983 – 1988 років пройшло 26 атомних (з 10-ї, 26-ї, 28-ї, 29-ї, 42-ї дивізій підводних човнів ТОФ проектів 627А, 659Т, 670, 670М, 671В, 675МК) та 25 дизельних (з 19-ї та 182-ї бригад підводних човнів ТОФ проектів 641, 877) радянських підводних човнів.
Але як тільки головна ударна сила 17-ї опеск – 38 дивізія підводних човнів припинила своє існування, у тому ж році стався збройний інцидент між військовими кораблями В’єтнаму та КНР. Докладніше про це написали у своїх рефератах з дисципліни «Тактика ВМФ» три слухача Інституту ВМС Національного університету «Одеська морська академія» капітан 2 рангу Чен Чень та капітани 3 рангу Чжао Цзе і Лі Джи.
Китайська розвідка завчасно дізналася про намір В’єтнаму висадити тактичний десант на китайську морську дослідну станцію №-74 Yongshu, одну з п’яти станцій, що будувались на підставі міжнародної програми ЮНЕСКО, яка була прийнята на 14-му засіданні Міжурядової комісії у лютому 1987 року. Командування ВМС НВАК для забезпечення будівництва морських дослідних станцій зі складу Східного та Південного флотів сформувало корабельне угруповання, яке нарощувалось в архіпелагу Няньша (кит.)/Спратлі (англ.) починаючи з 14 січня 1988 року.
Першим китайським кораблем став фрегат «Ібінь» БН 552, який 31 січня виявив два в’єтнамські озброєні транспорти, що мали намір висадити людей та техніку для будівництва. Сім китайських військовослужбовців з фрегату на корабельному катері спробували вступити в перемовини з в’єтнамськими озброєними транспортами, але зазнали невдачі. З 15 січня по 19 лютого 1988 року 171 військовослужбовець в’єтнамського флоту здійснили спробу захопити китайських спеціалістів-будівників.
18 лютого 1988 року есмінець «Наньнин» БН 162 та фрегат «Сичан» БН 508 китайських ВМС протистояли групі в’єтнамських кораблів у складі тральщика БН 851, озброєного транспорта БН 614 та морського буксира БН 147. 22 лютого 1988 року китайський командир бази в Юйлінь Раймонд Чан на чолі групи фрегатів «Наньчун» БН 502 та БН 503 перейшов до архіпелагу Наньшацюндао. 5 березня 1988 року з Східного флоту прибули фрегати «Шаосін» БН 510 та «Інтань» БН 531. Окрім цих кораблів у спірних водах вже були китайські фрегати «Шаогуань» БН 553 та «Сяньтань» БН 556.
12 березня 1988 року в’єтнамська амфібійна тактична група у складі танкодесантного корабля HQ-505 «Квай» (колишній американський LST-509 «Буллок Каунті Кліпер», водотоннажність 1625/3698 тон) та двох озброєних транспортів HQ-604 та HQ-605 (водотонажність стандартна/повна: 368/822 тон) з 117 десантниками вирушила до рифу Джонсон. 13 березня у 06.00 до рифу Gaven прибуває фрегат «Наньчун/Nanchong» БН 502, а в 14.25 цього ж дня з його борту на риф Джонсона Південний висадилась група китайських військовослужбовців. Ввечорі того ж дня до групи цих рифів прибула в’єтнамська амфібійна тактична група, кожен з кораблів якої обрав для висадки окремий риф. Одночасно для підтримки дій китайського фрегату «Наньчун/Nanchong» БН 502 прибувають ще два ракетні фрегати «Інтань» БН 531 (ЗРК) та «Сяньтань\Xiangtan» БН 556 (ПКР). Китайську корабельно-ударну групу очолював Чан Вай.
14 березня 1988 року під час відливу вранці о 06.00 з в’єтнамського озброєного судна HQ 604 на риф Джонсон Південний було висаджено 43 морських піхотинця. З китайських кораблів було висаджено 58 чоловік (33 з БН 502 та 25 з БН 531). У 08.00 супротивники почали протиборство. В цей самий час з БН 502 китайський замполіт Лі Чу на чолі семи моряків на корабельному катері обійшли риф з метою відрізати в’єтнамські плавзасоби від кораблів висадки. Китайський матрос Ду Сян витягнув древко в’єтнамського прапора з піску, почалась рукопашна сутичка. Невдовзі була прострелена рука китайського офіцера Ян Жіланга (Zhiliang). У 08.47 розпочалась перестрілка між протиборчими сторонами спочатку зі стрілецької зброї, до якої згодом долучились корабельні кулемети з в’єтнамського корабля БН 604. У 08.48 китайський фрегат БН 502 артилерійським вогнем 100-мм гармат атакував в’єтнамський озброєний пароплав БН 604, на якому через чотири хвилини спалахнула пожежа, а через вісім хвилин у 08.56 він затонув.
Після першої перемоги китайські кораблі БН 502 та БН 531 зосередили артилерійський вогонь на ТДК HQ-505, який після пожежі вимушений був викинутися на коралові рифи.
У 09.15 цього ж дня з в’єтнамського озброєного судна HQ-605 на риф Гордон була здійснена спроба висадити ще один десант. Цій спробі перешкодив китайський фрегат БН 556 (проект 053Н1). О 09.37 останній в’єтнамський корабель HQ-605 затонув. Загалом втрати В’єтнаму склали в особовому складі 64 загиблих, кілька десятків полонених та усі три одиниці корабельної амфібійно-десантної тактичної групи.
З огляду на те, що протиповітряних ракет для ЗРК на єдиному китайському фрегаті БН 531 (проект 053К) не було, а загроза авіаційного штурмового удару з боку в’єтнамських ВПС мала місце, командир китайської КУГ дав наказ залишити поле бою і відійти китайським кораблям під захист своїх сил ППО.
Зараз підводні флоти інших країн Південно-Китайського моря представлені таким чином:
Сингапур: шведськими підводними човнами типу «Челенджер» (1965 – 1969) у кількості 4 одиниць та типу «Арчер» (1983-1988) у кількості 2 одиниць. Розглядається можливість придбання у Німеччини серії підводних човнів з повітряно-незалежною енергетичною установкою (далі ПНЕУ) експортного проекту 216.
Малайзія: французькими підводними човнами типу «Скорпена» (2007-2009) з ПНЕУ у кількості 2 одиниць.
Таїланд: розглядається питання придбання у КНР 6-7 дизельних підводних човнів типу 039 «Сун».
Тайвань: нідерландськими підводними човнами типу «Хай Лунг» (1982-1988) у кількості 2 одиниць.
Індонезія: німецькими підводними човнами типу 209 (1981) у кількості 2 одиниць.
Підводні сили позарегіональних країн, які проектують свою силу у цьому регіоні окрім США та Росії представлені наступним чином:
Індія: багатоцільовий атомний ракето-торпедний підводний човен пр.971 (колишня К-152 «Нерпа» ВМФ РФ, оренда на 10 років). Тип «Синдугош» (1983-2000) у кількості 9 одиниць російського проекту 08773 (877ЕКМ). Тип «Шишумар» (1982-1994) у кількості 4 одиниць німецького проекту 209/1500.
Японія: ПЧ з ПНЕУ типу «Сорю» (з 2005 р по н.ч.) у кількості 6 одиниць (очікується ще 4). ПЧ типу «Оясіо» (1994-2008) у кількості 11 одиниць та учбова ПЧ типу «Харусіо» (1987-1997, з серії у 7 одиниць залишилась лише одна).
Північна Корея: радянські проекти 613 (4 одиниці) та 633 (22 одиниці) і власний проект над малої субмарини типу «Сан-О» у кількості 36 одиниць.
Керівництво В’єтнаму зробило певні висновки з цієї поразки та зосередило свою увагу на якісному складі своїх ВМС за допомогою Росії і Нідерландів, у тому числі на ударній складовій свого флоту у вигляді підводних човнів з ракето-торпедним озброєнням. Самостійна історія підводних сил В’єтнаму починається лише з періоду 2013-2016 років, коли країна отримала від Російської федерації шість дизель-електричних підводних човнів пр.636.1, які склали 189 бригаду підводних човнів та інфраструктуру для їх експлуатації у ВМБ Кам-Рань (судноремонт, арсенал, учбово-тренажерний центр).
Внаслідок відсутності практичного досвіду у в’єтнамських підводників та задля збереження моторесурсу, ці підводні човни були доставлені кількома рейсами голландських спеціалізованих суден-ліхтеровозів з Балтики до пункту постійного базування (див.нижче).
Висновок
Як видно з переліку, лише В’єтнам зацікавлений теоретичним та практичним досвідом пострадянських спеціалістів підводної справи (особливо тих, що у складі радянських екіпажів вже встигли побувати у ВМБ Кам-Рань, та мають досвід бойових служб у цьому регіоні), для його впровадження на початковому етапі становлення національних підводних сил. Саме на пошук таких спеціалістів і була спрямована діяльність військових аташе В’єтнаму на протязі 2013-2016 років, зокрема в Одесі. Пошук таких спеціалістів здійснювався через ветеранські організації підводників з подальшим особистим контактом.
Джерела
Олександр Калініченко
Капітан 1 рангу у відставці
