Потреба в парашутистах з’явилася восени 1944 року, коли Червона армія витиснула нацистів поза межі українських земель.
У той час єдиний спосіб вислати кур’єрів в Україну було літаком. Знайшовся один німецький офіцер, який протягом кількох днів навчив трьох українців користуватися парашутами й вислав їх німецьким літаком через фронт в Україну.
Перший десант
Десантування відбулося 27 грудня 1944 року в околиці Бубнища в Карпатах у складі: поручник Юрій Лопатинський, поручник Василь Чижевський, член ОУН Сильвестр Скоробогатий. У січні 1945 р. вони передали Романові Шухевичу листи від Бандери, Стецька і Лебедя.
У 1945 р. кур’єрський зв’язок між Україною і заходом існував задовільно, але в грудні того року це катастрофічно змінилось. 19 грудня під час спроби перетину чесько-німецького кордону були затримані й заарештовані члени Проводу ОУН Дмитро Маївський і генерал-хорунжий Дмитро Грицай, які йшли на захід як офіційні делегати від України. Від того часу майже з кожним місяцем цей довгий перехід з України через три кордони ворожих держав ставав щоразу важчий і небезпечніший.
У 1947 р. із кур’єрської групи у складі десяти осіб до мети дійшло тільки двоє охоронців, які не мали пошти й не знали усних інструкцій. Великий рейд у 1947 році приніс інформації тільки з Закерзоння. У 1948-му Шухевич висилає нову кур’єрську групу у складі шести людей, з якої троє в дорозі загинули, а троє, дійшовши до мети, передали пошту й усні інформації. Не дочекавшись повернення своїх кур’єрів, Шухевич в 1949 році висилає чергову групу, яка мала великі втрати, але донесла до Мюнхена частину пошти. Кур’єри з України на Захід мали інструкції повернутись до краю весною в наступному році, але в часі від березня 1946-го до вересня 1949-го з Заходу в Україну кур’єрів не було. Кур’єрів з Мюнхена висилали, але ніхто з них не дійшов до Шухевича. Отже, керівництво Воюючої України загально знало про події в світі, слухаючи англомовні радіопередачі, але інформації від своїх представників за кордоном зовсім не мали. Очевидно, на Заході про цей стан було відомо й вживали відповідних заходів.
Восени 1948-го Лебeдь і ЗП УГВР почали таємні переговори із американцями (нинішній ЦРУ), шукаючи реальної допомоги для УПА. Якраз в той час прийшли кур’єри з України, які зголосилися до ЗП УГВР. Це засвідчило американцям, що боротьба в Україні триває. Остаточно М. Лебeдь і о. Гриньох домовилися з американцями на початку 1949-го, почалася інтенсивна підготовка кур’єрів – вишкіл з парашутами і різною зброєю та навчання, як уживати портативні радіостанції для встановлення радіозв’язку між Україною і закордоном.
Відповідальність за вишкіл кур’єрів мала Місія УПА при ЗП УГВР, а політичний зв’язок тримав о. Гриньох. Керівником підготовки був колишній парашутист, підполковник УПА Юрій Лопатинський, а йому допомагав поручник Ярослав Федик, який перебував з кур’єрами цілодобово. Кур’єри були готові вже весною 1949-го, але десант з різних причин відкладався.
Другий десант
5 вересня 1949 р. двомоторний американський літак (без означень) типу “С-47” увечері з летовища Вісбаден у Західній Німеччині відлетів на схід. Пілотами літака були два колишні мадярські летуни, Федик виконував функцію “майстра стрибків”, а парашутистами були старшин УПА – поручник Іван Паньків і хорунжий Микола Мельничин (на світлині), які прийшли кур’єрами від Шухевича в 1948 році. Стрибки виконано з висоти 350 метрів о 23:38 біля села Крупсько в Миколаївському районі над Дністром. Десант був успішний, за винятком пошкодження портативних радіостанцій, які не було можливо направити. Кур’єри в скорому часі стояли на струнко перед Головним командиром УПА, звітували усно та передали об’ємисту пошту і матеріяли.
У наступних трьох роках подібну підготовку одержали інші кур’єри, яких опісля десантували в Україну. У 1950 році це були: поручник Іван Хома, старший булавний Ілько Сенчишин, булавний Дмитро Хомик (ці три прийшли на захід як кур’єри в 1949-му) та сотник Михайло Дудa (командир сотні “95” на Захід рейдом у 1947-му).
Третій десант
Десант відбувся 31 травня 1950-го о 00:13 біля села Тиняви в районі Болехів у Карпатах. Груповий виряд і портативні радіостанції помилково скинули за 50 км від місця десанту, а сотник Дуда в процесі приземлення серйозно покалічився і не зміг ходити. Пошту до центру доставив Хома.
1951 рік (четвертий-сьомий десанти)
Цей рік можна справді назвати роком парашутистів, бо відбулося аж 4 десанти. В тому році англійці (Мі 6) погодилися підготувати і парашутувати 18 кур’єрів від ЗЧ ОУН до проводу ОУН в Україні. Американці й англійці узгоджували час і місце всіх викидань. У цих конференціях з англійського боку брав участь Кім Фільбі (довголітній шпигун СРСР), який подбав, щоб цю інформацію передали в Москву. 14 травня 1951 р. англійський чотиримоторний літак з двома групами кур’єрів вилетів з острова Мальта в Середземному морі й скинув одну групу [четвертий десант] біля села Конюхи в районі Козови на Тернопільщині, а другу – [п’ятий десант] в районі Любачева на Закерзонні.
Третю групу англійці скинули окремо [шостий десант] в районі Коломиї, в Карпатах. Всі три групи, хоча приземлялись успішно, не змогли виконати своє завдання – більшість цих кур’єрів героїчно загинули в боях, а деякі були підступно захоплені в полон.
Кур’єри ЗП УГВР мали також десантуватися 14 травня, але через погану погоду в Німеччині американський літак вилетів аж 19 травня і виконав найуспішніший десант. Склад групи: член УГВР Василь Охримович (на Заході від 1945-го), радисти – старший булавний Василь Хащівський, старший булавний Петро Стиранка і старший вістун Йосиф Кіт (останні три були кур’єрами на Захід в 1949-50 рр.). Вони десантувалися [сьомий десант] біля с. Широкополе в районі Болехова. Перший раз портативні радіостанції не були пошкоджені і тому відразу встановлено радіозв’язок із ЗП УГВР. Охримович зустрівся із членами УГВР і Проводу ОУН та передав пошту.
Останній десант
Восьмий і останній десант від ЗП УГВР відбувся пізнім вечором 12 серпня 1952 р. біля села Криве в районі Сколе в Карпатах. Парашутували два кур’єри-радисти, які після приземлення мали відійти на гору Парашка. Але десь в дорозі їх захопили МГБ, які діяли під виглядом боївки ОУН. Їхня доля була подібна до кур’єрів ЗЧ ОУН з попереднього
року.
Ситуація від 1950 р. була критичною і боротьба закінчувалась. Кількість бойовиків у спецзагонах МГБ перевищувала кількість активних підпільників ОУН. Крім того, до диспозиції ворога були численні батальйони Внутрішніх військ МВД, літаки, модерна комунікація, агентура та інше. Підпільники зимою були змушені перебувати у криївках, яких вже осінню треба було забезпечувати харчами, бензиною та іншим. Із суцільною колективізацією західних областей здобуття харчів стало особливо важким. А вийшовши з криївок у березні, активні підпільники були фізично знеможені початково і рівночасно мусили дуже обережно перевірювати зв’язкові пункти. Отже, в таких обставинах активна підпільна діяльність обмежувалась до не більш як півроку – приблизно від травня до вересня. Все таки підпілля діяло. Ніхто не підносив білого прапора, не було перемир’я, билися до останнього пострілу.
Кожний парашутист був свідомий про ситуацію в Україні, але все одно добровільно зголошувався на явну небезпеку. Всіх парашутних груп у часі 1949-1952 рр. було разом 7, в тому тільки три хоча частинно виконали завдання. Із 10 успішних парашутистів 7 (Паньків, Мельничин, Сенчишин, Хомин, Хащівський, Кіт, Дуда) згодом героїчно загинули в боях. Двох було підступно захоплено (Стиранка і Охримович) живими, і пізніше вони співпрацювали з МГБ, але обом вдалося таємно повідомити своїх, що вони є в руках ворога. Охримовича за це розстріляли.
Тільки один Хома знову став кур’єром і саме він у жовтні 1950 р., прийшовши на захід, приніс трагічну звістку про смерть генерала Шухевича. Хома був також останній кур’єр від керівництва Воюючої України, який пішки успішно перейшов на захід і помер на чужині. Всі 10 із цих парашутистів були відзначені УГВР золотими або срібними хрестами бойової заслуги за хоробрість. А поручника Служби Безпеки Івана Хому єдиного в історії УПА УГВР двічі (1950, 1951) нагородила найвищою відзнакою – Золотим Хрестом бойової заслуги першого класу.
Парашутисти УПА. Вісті комбатанта, 2011, № 3.