0
0
Поки російська влада й державні ЗМІ п’ятий рік заперечують участь Росії у війні на сході України, письменники дозволяють собі відверто розповідати про те, хто і як брав участь в бойових діях.
“Москва не є учасницею конфлікту на сході України, це внутрішньоукраїнський конфлікт. Конфлікт можуть вирішити самі українці”, – вже не раз повторив прес-секретар Владіміра Путіна Дмітрій Пєсков.
Але в книжках російських письменників читач бачить іншу картину – не схожу на ту, яку змальовує Пєсков. До п’ятиріччя початку бойових дій на Донбасі Бі-бі-сі вивчила тексти російських письменників, серед яких є навіть безпосередні учасники цієї війни.
Дехто не потрапить у пекло
Захар Прілєпін свій свіжий роман про події на Донбасі, який вийшов кілька тижнів тому у видавництві АСТ, визначив як фантасмагорію. Мабуть, на той випадок, щоб можна було все пояснити художньою вигадкою, якщо хтось вирішить вивчити викладені в ньому факти.
У Донецьку Прілєпин провів майже два роки, з осені 2016-го до літа 2018 року, обіймаючи посаду радника лідера “Донецької народної республіки” (ДНР) Олександра Захарченка й заступника командира батальйону, створеного з ініціативи самого “письменника”.
У “ДНР” він приїхав після підписання “Мінську-2”, коли жодна зі сторін вже не проводила великих наступальних операцій, а покинув незадовго до смерті лідера “ДНР” Захарченка, якого підірвали в донецькому кафе “Сепар”.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Роль сербських письменників у розпалюванні воєн на Балканах у 1990-х роках
У публічному просторі вертикаль управління військами в “ДНР” має досить химерний вигляд: міністром оборони при Захарченкові значився місцевий житель Володимир Кононов, брифінги для ЗМІ проводив інший місцевий житель Едуард Басурін, що називався “заступником командувача корпусу ДНР”. При цьому хто керував цим корпусом – і всіма військами “республіки”, ніде не повідомлялося.
Прілєпін відверто відповідає на запитання, хто насправді керував армією “ДНР”: “Корпусом командував армійський генерал з однієї сусідньої північної країни”.
Письменник навіть іронізує з приводу заяв офіційної Москви, де всі ці роки твердили, що якщо російські військові і беруть участь в бойових діях на сході України, то це або відпускники, які військові пенсіонери.
“Можливо, генерал був уже на пенсії – хто знає, хто знає, – пише він і зазначає, що регулярно проводилася їхня ротація. – Комкори час від часу змінювалися. На зміну одному був інший, теж, мабуть, пенсіонер – хоча з вигляду і не скажеш”.
При цьому Прілєпін не високо оцінює військових фахівців, яких присилають з Росії – і знову жартує: “На одного розумного офіцера припадало три зальотних, які там, на півночі, всім набридли – і тепер були заслані в донецькі степи, щоб удома їх не розстрілювати”.
З Путіним, за версією Прілєпіна, “глава ДНР” Захарченко говорив всього раз у житті по телефону, і нібито отримав від президента Росії лаконічну команду: “Працюйте”.
Відомо, що в листопаді 2017 року Путін телефонував лідерам “ДНР” і “ЛНР” і обговорив з ними ініціативу щодо масштабного обміну полоненими, який відбувся через місяць.
Якщо вірити письменнику, Захарченко, повертаючись з Москви, був дуже незадоволений тим, що управління всією економікою регіону передається українському олігарху (в книзі він називає його Гурченко), вимушеного покинути Україну разом з Віктором Януковичем. Це, судячи з усього, натяк на бізнесмена Сергія Курченка.
Незадовго до своєї смерті в серпні 2018 року Захарченко просив Прілєпіна зустрітися з Путіним і обговорити з ним долю Донбасу, пише автор.
А напередодні вибуху, розповідає він, до лідера “ДНР” приїхала делегація представників однієї з російських спецслужб, вимагаючи звільнити міністра податків і зборів Олександра Тимофєєва, що взяв під контроль більшість галузей республіканської економіки. Захарченко нібито намагався його відстояти.
При цьому письменник переказує версію, згідно з якою операцію з ліквідації Захарченка провела Служба безпеки України – але, здається, сам не дуже в неї вірить.
85 днів Слов’янська
Націоналіст Алєксандр Жучковскій поїхав на Донбас навесні 2014 року, відтоді продовжує збирати кошти на потреби “ДНР” і “ЛНР”. Нещодавно він стверджував, що за п’ять років “було зібрано понад 130 млн рублів і здійснено 44 поставки обмундирування, спорядження і спецзасобів для бійців ДНР і ЛНР”.
Восени 2018 року у видавництві “Чорна сотня” він випустив книжку-хроніку, в якій детально описується захоплення Слов’янська групою Ігоря Стрєлкова (Гіркіна) і тримісячне протистояння зі Збройними Силами України за контроль над містом.
Жучковскій стверджує, що захоплення Слов’янська було ініціативою Стрєлкова, якого тоді підтримали політтехнолог Олександр Бородай і бізнесмен Константін Малофєєв. Останній нібито виділив на донбаську операцію “сотні тисяч доларів”. Малофєєв завжди заперечував, що підтримував бойові дії на Донбасі.
Спеціально для книжки Бородай розповів автору, що напередодні 12 квітня, коли група Стрєлкова захопила місто, з Москви операцію намагалися скасувати: “У московському аеропорту зібралися люди, які прибули з важливої зарубіжної поїздки, якраз пов’язаної з українськими подіями… Мені було запропоновано відкликати Стрєлкова в Москву”.
Але додзвонитися до нього Бородай не зміг, бо майбутній “міністр оборони ДНР” відключив телефон, “передбачивши подібний розвиток ситуації і не бажаючи змінювати власні плани щодо Донбасу”.
Жучковскій визнає, що населення і еліти Донбасу були не готові до початку збройного протистояння з Києвом, але в нього їх успішно втягнула група Стрєлкова.
“Знаєте, чим стрєлковці відрізнялися від місцевих? Від них пахло війною і якийсь невідворотною рішучістю, – розповів автору один з ополченців з позивним “Буйний”. – Вони заходили і в принципі розуміли, що доведеться воювати і лити кров. Вони прийшли воювати”.
Жучковскій неодноразово повторює в книзі, що протягом всієї облоги Слов’янська регулярна російська армія не брала участі в бойових діях. Одначе, пише він, ближче до кінця літа 2014 року, коли Слов’янськ був уже залишений, а українські війська майже відрізали Донецьк і Луганськ від російського кордону й були близькі до повної перемоги над самопроголошеними республіками, російське вторгнення таки сталося.
У російських ЗМІ воно називалося “контрнаступом ДНР і ЛНР”, в результаті якого українська армія зазнала низки поразок, а кордони двох республік виявилися приблизно такими, якими вони залишаються зараз.
Кремль і російські військові завжди категорично заперечували будь-яку причетність до бойових дій в Донбасі.
“За літо 2014 року відбулося все буквально так, як прогнозував Стрєлков: загони ополчення були майже розчавлені, відрізані від російського кордону, в РФ ринули сотні тисяч біженців, – пише Жучковскій. – І Росії довелося вводити війська, хоч і неофіційно. Якби Москва зробила це в кінці червня – на початку липня, то Слов’янськ досі був би під російським прапором”.
В іншому місці він повертається до цієї думки: “Без російської підтримки ополчення до осені не втрималося б. Довгоочікувана допомога прийшла тільки в середині серпня. Незадовго до цього, 15 серпня, Ігор Стрєлков був змушений покинути Донбас – мабуть, це було однією з умов військової допомоги РФ”. Цю допомогу письменник, посилаючись на учасників подій, називає “Північним вітром”.
Жучковскій пояснює: “Говорити про цю допомогу прямо було не прийнято, щоб “не підставляти Росію перед Заходом”. Втім, ні для кого в світі це секретом не було, та й учасники Донбаської війни з часом прямо або побічно участь російських військ у війні визнавали”.
Автор стверджує, що Росія також підтримувала самопроголошені республіки поставками важких озброєнь. Техніка з Росії нібито приходила на російсько-український кордон, де її розподіляли між чотирма озброєними формуваннями: “Оплотом” Олександра Захарченка, “Востоком” Олександра Ходаковського, гарнізоном Горлівки на чолі з Ігорем Безлером і Слов’янськом.
Ще в книжці сказано, що у кожного з командирів був свій окремий куратор в Росії, тому поставки йшли не централізовано і розподілялися не порівну: “У Безлера вже в середині червня було дві установки реактивної артилерії “Град”, у “Оплоту” й “Востоку” – по п’ять танків, тоді як у Слов’янська до кінця червня було всього два танки й жодного “Граду”.
Поки донбаські польові командири розповідали представникам центральних російських телеканалів, що ополчення воює озброєнням, яке вдалося захопити в української армії, тільки в Слов’янськ за травень і червень 2014 року, пише Жучковскій, з Росії нібито було відправлено близько 10 колон з бронетехнікою, мінометами і боєприпасами. А потім – ще три танки, п’ять БМП, два БТР, дві самохідні артилерійсько-мінометні установки “Нона” і п’ять зенітних установок ЗУ-23-2.
Російська влада заперечує, що з території РФ в Україну надходила військова техніка.
“За весь час оборони Слов’янська з “великої землі” надійшло до 1800 автоматів різних модифікацій, близько семисот СКС, 100 кулеметів, 100 СВД, 10 “Утесов”, 10 АГС та інше”, – перелічує марки зброї автор книжки. Утім, ніяких доказів цьому він не наводить.
Війни зруйнованої імперії
Журналіст-міжнародник Ігор Ротарь пише сам про себе, що як військовий кореспондент попрацював на всіх війнах на території колишнього СРСР: на Донбасі, Придністров’ї, під час осетино-інгушського і грузино-абхазького конфліктів, громадянської війни в Таджикистані, двох воєн у Чечні, а також в Афганістані, Боснії і Герцеговині, Руанді, Косово й Албанії. Свою книгу “Війни зруйнованої імперії. Від Горбачова до Путіна” він випустив у видавництві “Ексмо” в 2018 році.
Хоча зараз автор книги працює в лояльному російській владі виданні Lenta.ru, в книзі, порівнюючи події в Донбасі з війною в Придністров’ї 20-річної давності, він робить однозначний висновок: “Обидва конфлікти управляються Кремлем”.
“Коли в Східній Україні зародився сепаратистський рух, у мене з’явилося стійке відчуття дежавю: все це ми вже “проходили” в Придністров’ї, – пише автор. – Схожість просто разюча: шалений ентузіазм населення, звинувачення в фашизмі правого берега – в одному випадку Дніпра, в іншому Дністра. Придністровці казали, що згодні бути молдаванами, але не румунами, жителі Донбасу заявляють, що вони українці, але не “бандерівці”.
Ротарь відзначає й інші спільні риси у цих воєн: зумисне нагнітання пристрастей через ЗМІ, залякування населення тим, що “всі слов’яни будуть оголошені людьми другого сорту”, культивована зверху ностальгія за радянським минулим з турботою про пам’ятники Володимиру Леніну і стару топоніміку.
“Для Москви Придністров’я було “навчальним полігоном” перед Донбасом. Донецьку й Луганську народні республіки створювали “фахівці з невизнаних держав” з Придністров’я, – пише Ротарь. – Так, колишній голова МГБ ПМР Володимир Антюфєєв потім працював заступником голови “ради міністрів ДНР”, колишній віце-президент ПМР Олександр Караман обіймав посаду “міністра закордонних справ ДНР”. “Обкатку” на придністровській війні пройшли Ігор Стрєлков і колишній прем’єр ДНР Олександр Бородай”.
Автор книжки вважає, що на Донбасі Путін проводить ту саму політику, яку в Придністров’ї до нього проводили Михайло Горбачов і Борис Єльцин. “Але на відміну від безвольного генсека й питущого першого російського президента, нинішній лідер країни значно послідовніший і рішучіший”, – пише Ротар.
