0
0
Соціальне й національне у програмах і діяльності українських політичних партій у 1917 році
Українська революція, як явище вітчизняної історії, досі не має адекватного наукового дослідження усіх аспектів подій початку ХХ ст. Говорити про політичну чи державотворчу актуальність таких студій не доводиться – рівень сприйняття історичних уроків суспільством надто низький.
Проте історики розуміють недостатній рівень вивченості цього явища, і поступово «білих плям» стає менше. Мета цієї роботи – вивчення історії революційних подій 1917 року в Україні через дослідження декларацій і діяльності українських політичних партій. Географія дослідження не охоплює західноукраїнські землі (через значні хронологічні й типологічні відмінності у революційному русі в австрійській та підросійській Україні), а лише Наддніпрянщину.
Політичні партії в Україні існували з кінця ХІХ ст. Початок було покладено створенням у 1900 році Революційної української партії, засновниками якої стали Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов, а програму написав М. Міхновський. У перші роки свого існування діяльність РУП несла на собі відбитки боротьби різних течій всередині неї.
Вже 1902 року М. Міхновський зі своїми однодумцями – братами Макаренками, Шеметами, Шевченками, Є. Любарським-Письменним – виходять з РУП і засновують Українську народну партію. Активна її діяльність тривала до 1907 р., після чого поступово занепала, хоча існування свого не припинила.
З більшої частини РУП у 1905 р. утворилась Українська соціал-демократична робітнича партія на чолі з Д. Антоновичем, В. Винниченком, Л. Юркевичем, М. Поршем. УСДРП фактично була колективним членом Російської СДРП і діяла на її засадах, крім деяких питань[1].
1.
З початком Лютневої революції 1917 р. в Росії громадське і політичне життя значно активізувалось. Наявні партії відновили або посилили свою роботу, почали створюватись нові партії. Так, у березні в Харкові відновила свою діяльність УНП[2]. На початку квітня оформилась Українська партія соціалістів-революціонерів, відновила діяльність Українська радикально-демократична партія, легалізувалась УСДРП[3].
На час Лютневої революції однією з найвпливовіших партій була УСДРП. 4-5 квітня 1917 р. соціал-демократи провели конференцію у Києві. Резолюція цього форуму підтвердила програмні засади партії, затверджені на установчому з’їзді в грудні 1905 р., додавши пункти про домагання автономії України в складі федеративної Російської республіки[4]. Вже на цій конференції виразно оформились три течії в партії: центристська – Винниченко, Порш, Петлюра, Мартос та їхні прихильники з помірковано-обережними гаслами; радикальніша права течія наполягала на приматі вирішення національних проблем; ліве крило на чолі з І. Кулішем, відповідно, соціальні ідеї ставило понад усе.
УСДРП намагалась сповідувати вчення К. Маркса, проте навіть один з лідерів партії, В. Винниченко зізнавався, що «…Маркса ми не знали»[5]. «Марксизм» українських есдеків був калькою діяльності РСДРП.
В уявленнях соціал-демократів головним лихом народу було самодержавство, і соціальне звільнення трудящих мало прийти автоматично зі зміною режиму в Росії[6]. Тому Лютнева революція і перші кроки Тимчасового уряду були гаряче схвалені конференцією УСДРП як запорука демократичних перетворень в Росії. Як стверджував В. Винниченко, на початку роботи в Центральній Раді соціал-демократи «були тільки республіканцями і демократами, а не соціалістами»[7].
На Всеукраїнському національному конгресі 6-8 квітня 1917 р. до складу Центральної Ради було обрано 4 депутати від УСДРП як партії. Крім цих чотирьох до Ради потрапили соціал-демократи від громадських і професійних, культурно-освітніх організацій – загалом 15 зі 115 членів ЦР[8]. Тим часом загальна кількість членів УСДРП в часи найбільшого розмаху діяльності – восени 1917 р. – не перевищувала 5-5,5 тис. осіб.
ІV з’їзд УСДРП (вже як урядової партії) вніс резолюції з соціальних проблем, підтримав платформу муніципалізації землі з відшкодуванням її вартості великим землевласникам. Муніципалізована земля мала стати власністю народу і передаватись в користування сільським громадам безоплатно.
Соціал-демократи активно діяли в усіх органах влади, швидко зайняли панівне становище в Центральній Раді, пізніше (з 15 червня 1917 р.) в Генеральному Секретаріаті, де з 8-ми урядовців 4 були представниками УСДРП. Значною була кількість делегатів цієї партії на всіх представницьких форумах, зокрема, ІІІ Всеукраїнському військовому з’їзді.
Типовою для соціалістів була позиція УСДРП щодо створення власних збройних сил. Есдеки стояли на тому, що постійне військо демократичній республіці не потрібне і має бути замінене народною міліцією[9].
Загалом як і РСДРП на загальноросійському рівні, УСДРП робила ставку на робітників, і соціально-економічні вимоги есдеків розроблялись відповідно до цієї орієнтації.
За ідеологією та програмовими засадами найближчою до УСДРП була Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Як всеукраїнська партія УПСР оформилась на установчому з’їзді 4-5 квітня 1917 р. в Києві, де об’єднались різні місцеві організації есерів, що існували ще з часів першої російської революції. З’їзд УПСР ухвалив рішення, які мало відрізнялись від платформ інших соціалістичних партій. Але УПСР орієнтувалась переважно на інтереси селян, розгорнула в селянському середовищі широку роботу й швидко здобула вплив і контроль над так званою Селянською спілкою. Відповідно до цієї орієнтації розроблено і програму УПСР, затверджену ІІ з’їздом партії у липні 1917 року[10]. Лідери есерів М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, М. Шраг запропонували одним з головних гасел «Конечне завдання – перебудова капіталізму на соціалістичний лад».
Багато дослідників і публіцистів вказують, що до есерів приєднався і голова ЦР Михайло Грушевський (у червні 1917 р.)[11]. Але Грушевський не був членом партії, а лише підтримував її засади. Офіційно М. Грушевський вступив до УПСР вже на еміграції. Незважаючи на це, досить часто його автоматично відносять до есерів, а його позицію ототожнюють з позицією партії.
На ІІ з’їзді УПСР затвердила курс на соціалізацію землі без будь-якого відшкодування землевласникам[12]. Як бачимо, у деяких питаннях УПСР займала значно радикальніші позиції, ніж УСДРП. Загалом УПСР була найвпливовішою українською партією (саме через велику увагу до проблем селянства, питома вага якого у суспільстві складала близько 80%), займала поважне становище в Центральній Раді, Генеральному Секретаріаті, місцевих органах влади. За різними оцінками, на осінь 1917 року кількість членів партії становила від 75 до 300 тис. осіб[13]. Остання цифра, звичайно, є малоймовірною, проте навіть 75 тисяч членів партії (без Селянської спілки, яка перебувала під цілковитим контролем есерів) – число солідне з огляду на тодішні українські реалії. Опосередковано характеризують вплив есерів і результати виборів до Всеросійських Установчих зборів у грудні 1917 р. УПСР на цих виборах отримала більше 50% голосів виборців[14]. В результаті збільшення впливу есерів і провід в органах влади теж поступово почав зміщуватись від УСДРП до УПСР.
Українська партія соціалістів-революціонерів зі своєю орієнтацією на селянські маси до кінця 1917 р. стала найвпливовішою українською політичною партією, типовою соціалістичною платформою, хоча значно радикальнішою, ніж в УСДРП.
2.
Набирають ваги також і несоціалістичні партії. Однією з них була Українська демократично-хліборобська партія, створена в травні у Лубнах. Крім головного ідеолога цієї організації, В. Липинського, до партії увійшли вже відомі на той час діячі: М. Міхновський, Д. Донцов, В. і С. Шемети[15]. УДХП проголошувала відновлення української національної аристократії аж до монархічної форми правління. Ідеї верховної монаршої влади, яку мав уособлювати Гетьман, збереження приватної власності на землю, великих землеволодінь, давали підстави дослідникам стверджувати, що в УДХП об’єдналися консервативні елементи[16]. З погляду соціальних перетворень – це справді було так. Партія об’єднала з одного боку великих землевласників і промисловців, з другого – людей, що вимагали самостійності України. Тобто в плані соціальному демократи-хлібороби були консерваторами, у національно-державницькому – одними з найрадикальніших революціонерів. УДХП мала певний вплив через лобіювання своїх інтересів у вищих органах влади, проте була мало чисельною.
До речі, в Лубнах партія утворилась не випадково. Полтавщина – визнаний центр української культури й осередок хліборобства в Україні. Крім цього, Полтавщина ще й один з найбільш зросійщених регіонів, де чимало поміщиків та інших дворян мали виразні російсько-шовіністичні настрої. Тому проведення установчих зборів української монархічної партії саме на Полтавщині зіграло на протиріччях між землевласниками-українцями (які бажали створення своєї держави) та поміщиками-малоросами й великоросами, що ратували за збереження імперії.
Відновлюючи в березні 1917 р. діяльність Української народної партії, Микола Міхновський мав на меті під впливом національної революції переформатувати УНП на сильну впливову організацію з чіткими державницькими засадами. Проте наявність спільних з УСДРП коренів (обидві вийшли з РУП) означала, що у багатьох членів УНП були соціал-демократичні позиції. Внаслідок цього в УНП перемогла соціалістична течія. Разом з тим, сильний вплив і загальний авторитет Міхновського серед військовиків у питанні створення національних збройних сил зумовив конфлікт між ним і керівництвом УСДРП, УПСР, загалом Центральної Ради. У результаті Міхновського (не без допомоги Грушевського і Винниченка) відкомандировано на Румунський фронт, де він пробув до пізньої осені[17]. Без його присутності просоціалістична група членів УНП отримала цілковиту свободу дій і повністю підтримала платформу УСДРП. Українська народна партія остаточно втратила своє обличчя і стала додатком до соціал-демократії. Повернувшись до України, Міхновський у кінці 1917 р. разом з невеликою групою однодумців створив нову організацію під назвою Українська партія соціалістів-самостійників.
Українська радикально-демократична партія, що напівлегально існувала з часів першої російської революції, після лютого 1917 р. активізувала свою діяльність поза межами Товариства українських поступовців, членами якого були більшість радикал-демократів. 6-7 квітня УРДП провела з’їзд, рішення якого не вносили змін ні до назви, ні до програми партії[18]. УРДП об’єднувала ліберально налаштовані інтелігентські кола, що були головним елементом і в ТУП. Після квітневих нарад, де було обрано Центральний комітет партії, УРДП розгорнула широку пропаганду серед інтелігенції.
На Всеукраїнському національному конгресі 6-8 квітня до складу Центральної Ради було обрано 3 депутатів від УРДП. Приблизно з цього ж часу радикал-демократи стали частиною Спілки автономістів-федералістів, яка з червня офіційно почала називатись Українською партією соціалістів-федералістів[19]. УПСФ поновила програму УРДП і почала роботу на її засадах серед її ж контингенту. Очолив УПСФ С. Єфремов, до керівництва увійшли А. Ніковський, І. Шраг, О. Лотоцький, С. Шелухін. Відомий історик Д. Дорошенко протягом 1917 р. був головою Чернігівської громади есефів[20]. Членом ЦК УПСФ був О. Шульгін[21]. Тобто в проводі партії бачимо переважно інтелігентів-науковців.
С. Єфремов був обраний до складу Генерального Секретаріату на посаду Секретаря з міжнаціональних справ. З 28 червня О. Шульгін призначений його заступником. Після вибуття Єфремова зі складу Секретаріату, Шульгін тимчасово виконує його обов’язки, а з 27 липня офіційно призначений Секретарем[22].
УПСФ декларувала соціалістичні пріоритети суспільного розвитку. В питанні аграрному есери заявляли, що непохитно стоять за відшкодування поміщикам вартості соціалізованої землі. На виборах до Всеросійських Установчих зборів УПСФ зібрала незначну кількість голосів, і це показало, наскільки обмеженим був вплив партії та інтелігенції взагалі серед робітників і селян.
Ще дві більш-менш відомі партії – Українська трудова партія (УТП, створена 18 жовтня 1917 р. в Києві) та Українська федеративно-демократична партія (УФДП, грудень 1917 р., Київ) – були настільки нечисельними і невпливовими, що жодного значного сліду не залишили, окрім діянь деяких персоналій. Такими діячами були Ф. Крижанівський (голова УТП, заступник голови Центральної Ради, до прибуття Грушевського тимчасово виконував обов’язки голови ЦР)[23]; В. Коваль (член УТП, скарбник Центральної Ради); Б. Кістяківський (член Проводу УФДП); В. Науменко (член УФДП, з 15 березня – заступник голови ЦР замість Д. Дорошенка)[24]. УТП за своєю ідеологією була близькою до УПСР і часто виступала з нею одним блоком. УФДП об’єднала переважно членів «Старої Громади» – консервативно налаштованих драгоманівців (з орієнтацією на національно-культурну автономію України)[25].
З викладеного бачимо, що більшість українських політичних партій у 1917 р. стояли на соціалістичних позиціях – УСДРП, УПСР, УПСФ, УНП (без М. Міхновського), УПСС, УТП. Різниця в їхніх програмах була в тому, наскільки радикальних соціальних перетворень вони вимагали. Партії УСДРП, УПСФ, УНП були більш поміркованими, ніж УПСР.
До консервативніших партій можна віднести УДХП (з її монархічно налаштованим ідеологом В. Липинським) та УФДП, що складалась з послідовників М. Драгоманова, які домагались лише національно-культурної автономії України в Росії.
1917 р. в Україні пройшов під знаком «соціалістичного психозу», і більшість українських політичних партій виразно дотримувались соціалістичних ідеалів. Основні відмінності між партіями полягали у ставленні до національного питання і проблем українського державотворення.
3.
З самого початку своєї діяльності Центральна Рада на чолі з М. Грушевським стала на позицію національно-територіальної автономії України у складі федеративної Росії[26]. Ці домагання були сформульовані у гаслі «Автономія – федерація!», що декларувало перетворення Росії в демократичну федеративну республіку з широкою автономією суб’єктів федерації. Туманні натяки Тимчасового уряду на певні свободи національних окраїн були сприйняті більшістю провідників Української революції як обіцянки саме такої перебудови Росії. Тому основна маса українських діячів гаряче підтримувала Тимчасовий уряд і намагалась зробити все, щоб їх не звинуватили в сепаратизмі.
Так, УСДРП на конференції 4-5 квітня повністю підтвердила свою відданість автономістсько-федералістській платформі[27]. У кожному виступі, в будь-якій статті лідер партії В. Винниченко наголошував якраз на необхідності залишення України у складі Росії і невід’ємності українського руху від загальноросійської революції. Звичайно, це стосується поглядів Винниченка 1917 р. У пізніших роботах ці тенденції виявляються не так яскраво, і Винниченко припускає, що в той час міг помилятись[28]. На небажання українських есдеків відриватись від загальноросійського руху впливало і те, що УСДРП була частиною РСДРП.
Українські соціал-демократи намагались поєднати у своїй програмі світоглядні засади Марксового соціалізму з питанням національного визволення, проте провід партії часто абсолютизував класовий підхід на шкоду національному рухові, що його послаблювало[29].
УПСР як у питаннях соціальних, так і в національних, була радикальнішою за УСДРП. Менша залежність українських есерів від російських давала їм змогу здійснювати національну політику значно вільніше. Так, П. Христюк вважав, що есери з усіх українських партій мають найрадикальнішу позицію в національному питанні[30]. Одначе треба уточнити: Христюк мав на увазі лише урядові партії, які входили до складу Центральної Ради. Були партії й більш радикальні, але фактично вони не відігравали значної ролі у владних органах. Лідери Центральної Ради (і Христюк також) вважали ці партії лише тимчасовими попутниками, з якими до кінця їм не по дорозі. Самостійники були таким собі засобом шантажу центральної російської влади: мовляв, дивіться, які радикали можуть стати до влади в Україні, що тоді станеться з Росією?
Проте щодо урядових політичних сил твердження Христюка відповідало дійсності. Уже 3 червня за пропозицією есерів на засіданні Центральної Ради була ухвалена резолюція про необхідність заклику до українського народу «організуватись і приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу в Україні».
Розвиток революції, загальна криза в Росії, відмова Тимчасового уряду надавати Україні якісь права викликали невдоволення українських діячів. На ІІІ з’їзді УПСР 20 жовтня 1917 р. один з лідерів партії М. Ковалевський проголосив, що есери закликають до утворення власними силами Української Демократичної Республіки. З цього часу УПСР бере виразний курс на проголошення України саме такою республікою[31].
Чітку позицію щодо української державності і національного питання зайняла Українська демократично-хліборобська партія. Теорія національної еліти В. Липинського, курс на встановлення монархічної Української Держави не передбачав ніякої федерації. Конституційна монархія в незалежній Україні мала зняти всі питання стосовно автономного статусу українського народу, оскільки УДХП домагалась повного національного суверенітету. Ті програмні положення, які Липинський формував у 1917 р., пізніше він конкретизував у «Листах до братів-хліборобів»[32]. Ідеологія УДХП – яскрава сторінка в суспільно-політичній думці України ХХ ст.
Ще одним з центрів самостійницького табору до середини року була УНП. Програмні документи партії, створені М. Міхновським протягом 1902-1914 років у 1917 році набули особливої актуальності серед самостійників. Висунуте Міхновським гасло: «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі»[33] бентежив серця і голови націонал-радикалів. Тим часом Міхновський вважав, що в Україні питання соціально-економічне є заразом питанням національним[34]. Тобто проблеми пригнобленого українського народу треба вирішувати шляхом національного визволення[35]. Проте люди інших національностей не є для Міхновського ворогами, як це часто інтерпретують. Вони (москалі, ляхи, угри, румуни та жиди) «вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас», а не москалі чи жиди як такі.
Отже, Міхновський за самостійну Українську державу без будь-яких федерацій чи конфедерацій. А що ж УНП? Виявилось, що більшість в партії все-таки набагато менш радикальна. Зовсім швидко УНП еволюціонувала на автономістсько-федералістські позиції, а з вибуттям з Києва головного двигуна – Міхновського – і зовсім сходить з політичної сцени.
Свої позиції на засадах автономії і федерації виразно декларувала УПСФ. Як і інші соціалісти, есефи не хотіли відокремлення від Росії. На таку орієнтацію вплинуло те, що УПСФ була партією інтелігенції, високих професіоналів, які в імперії займали достойну нішу в суспільстві і лише вряди-годи переймались національними питаннями, а ще рідше – соціальними. УПСФ була українським аналогом російської «професорської партії» конституційних демократів. Тому зовсім не дивним є визначення С. Шелухіна, що з 1917 р. «федералісти орієнтувались на кадетську московську інтелігенцію». Домагання певної автономії України в складі Російської федерації, таким чином, випливало з бажання посісти тут становище, яке мали кадети в Росії, тобто серйозної, поважної, впливової політичної сили, складеної з інтелігенції та середньої і великої буржуазії. Скоріш за все, спрацював принцип – «Краще бути першим в Україні, ніж одним з багатьох у Росії». Соціалістичне забарвлення свідчило якраз про популярність лівих ідей в усій Росії.
Проти самостійності України виступала УФДП. Робота партії у межах «драгоманівства» передбачала обстоювання ідеї широкого федералізму слов’янських народів. З цього боку УФДП була дуже подібною до УПСФ. Адже і С. Єфремов, один з керівників есерів, ще у 1904 р. в часописі «Нова Громада» назвав Драгоманова «першим українським соціалістом-федералістом». Отже, витоки політики цих двох партій ідентичні – ідеї М. Драгоманова. Невелика різниця між ними лише в підходах до вирішення соціально-економічних проблем, а точніше – у тому, що есери певну увагу їм надавали, тоді як УФДП – зовсім ігнорувала.
На засадах федеративної Росії та української автономії в її складі стояла Українська трудова партія. Автономізм у програмі УТП доходив навіть до припущення можливості створення крайових сеймиків не лише в національних одиницях, а й в областях цих одиниць. Нечисельність і невпливовість Трудової партії вплинули на рівень сприйняття її ідей в народі та популярність її як суб’єкта політичного життя.
У питаннях національного розвитку українського народу і перспектив державного будівництва переважали два напрямки: автономно-федеральний і самостійницький. Перший можна класифікувати досить умовно, оскільки широта автономістських прагнень варіювалась від національно-культурної автономії України (УФДП) через національно-культурну автономію (УСДРП, УПСР, УПСФ) до певної подоби конфедерації з широкими правами її суб’єктів (радикальна частина УПСР, УТП). Загальним було те, що програми цих партій не вимагали від’єднання від Росії.
Самостійницький напрямок політики був представлений Українською народною партією (за головування М. Міхновського; пізніше партія еволюціонувала до засад федералізму), УДХП (ідеї українського монархізму, «елітарний консерватизм» В. Липинського), і звичайно, створена у кінці 1917 р. нова партія Міхновського УПСС.
Ідея автономії України у Російській федеративній республіці мала значно більше прихильників як серед партій, так і за кількісними показниками. Поборники самостійності України були в абсолютній меншості, що у підсумку й стало причиною втрати Українською Народною Республікою статусу незалежної держави.
Примітки:
[1] Пастернак Є. Україна під большевиками (1919-1939). – Торонто, 1979. – С. 48.
[2] Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 140.
[3] Верстюк В.Ф. Український національно-визвольний рух (березень-листопад 1917 р.) // Український історичний журнал. – 2003. – № 3. – С. 68.
[4] Войнович Я. Ідея національного державотворення в програмах українських політичних партій в 1917-1918 рр. // Міжнародна наукова конференція «Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє». Матеріали доповідей. – Одеса, 1995. – С. 65.
[5] Винниченко В. Відродження нації // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О.І. – Львів, 1996. – С. 282.
[6] Пастернак Є. Вказ. праця. – С. 48.
[7] Винниченко В. Вказ. праця. – С. 283.
[8] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 205.
[9] Кораблев Ю. Защита Республики // Переписка на исторические темы: Диалог ведет читатель / Сост. В.А. Иванов. – М., 1989. – С. 134.
[10] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 182.
[11] Там само. – С. 182.
[12] Войнович Я. Вказ. праця. – С. 66.
[13] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 182.
[14] Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918) // Український історичний журнал. – 1993. – № 2-3. – С. 107.
[15] Сніжко В. Микола Міхновський та його «Самостійна Україна». – К., 1998. – С. 10.
[16] Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, 1992. – С. 73.
[17] Сніжко В. Вказ. праця. – С. 10.
[18] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 140.
[19] Любовець О.М. Проблема української державності в програмах і діяльності українських політичних партій (березень-листопад 1917 р.) // Український історичний журнал. – 2003. – № 4. – С. 22.
[20] Дорошенко Д. Вказ. праця. – С. 107.
[21] Стрельський Г. Олександр Шульгин – учений і політик // Київська старовина. – 1994. – № 3. – С. 82.
[22] Там само.
[23] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 135.
[24] Там само.
[25] Енциклопедія українознавства. – Т. 9. – Львів, 2000. – С. 3401.
[26] Грушевський М.С. Якої ми хочемо автономії і федерації // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О.І. – Львів, 1996. – С. 220.
[27] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 141.
[28] Винниченко В. Заповіт борцям за визволення України. – К., 1991. – С. 53.
[29] Чорна Л. Національне питання в працях українських соціал-демократів // Міжнародна наукова конференція «Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє». Матеріали доповідей. – Одеса, 1995. – С. 44-45.
[30] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 142.
[31] Верстюк В.Ф. Вказ. праця. – С. 78.
[32] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О.І. – Львів, 1996. – С. 328-477.
[33] Міхновський М. Самостійна Україна // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О.І. – Львів, 1996. – С. 131.
[34] Міхновський М. Робітнича справа в програмі УНП // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О.І. – Львів, 1996. – С. 141.
[35] Там само.
Автор: В.К.
