0
0
Організацію українських націоналістів та Українську повстанську армію часто звинувачують у тому, що вони буцімто толерували ненависть до інших народів, у їхніх лавах панувала ксенофобія та «печерний шовінізм». Втім, факти свідчать про дещо інше.
Візьмімо хоча б таке цікаве явище, як наявність іншонаціональних підрозділів в УПА. Кількість неукраїнців серед повстанців була не надто велика, одначе вони досить успішно воювали проти загарбників пліч-о-пліч з українськими бійцями.
Важливою з огляду на дискусії про «інтернаціоналізм націоналістів» та претензії до ОУН і УПА подією можна вважати й І-шу Конференцію поневолених народів Сходу Європи і Азії, що відбулася 70 років тому на Рівненщині.
21–22 листопада 1943 року ініціатори Конференції (провід ОУН та командування УПА) зібрали в селі Ілляшівка (Ляшівка) Острозького району Рівненської області 39 делегатів від 13 народів СРСР. Крім того, на заході були присутні спостерігачі від бельгійців, голландців, угорців, євреїв. За деякими даними, участь у роботі Конференції могли брати болгари й хорвати, але на цей час немає достатніх підстав упевнено стверджувати, що було саме так.
Азербайджанців і грузинів представляли по 6 осіб, узбеків та українців – по 5, вірмен і татар – по 4, білорусів та осетинів – по 2, башкирів, кабардинців, казахів, черкесів, чувашів – по 1 представнику. Росіян, як бачимо, серед делегатів Конференції не було, хоча достеменно відомо про існування кількох російських підрозділів УПА.
У доповідях і дискусіях під час роботи Конференції учасники порушували питання спільної боротьби з німецьким та російсько-більшовицьким імперіалізмами, поширення співпраці між поневоленими народами, необхідності якомога ширшого висвітлення своєї позиції у Західному світі, розвитку національних культур тощо. Серед нагальних завдань спільної боротьби були видання агітаційних матеріалів мовами поневолених народів, залучення до лав національно-революційних сил бійців національних підрозділів воюючих сторін, налагодження дієвих зв’язків із рухами Опору західноєвропейських країн. Конференція постановила усіма можливими засобами сприяти посиленню визвольної боротьби підрадянських народів. Один із доповідачів зазначив, що СРСР на 52% заселений неросійськими народами. «Факт, що нас – більше, і вже тільки з цього погляду перевага мусить бути на нашому боці. Силу ж дасть нам організація спільного протиімперіалістичного фронту», – лейтмотивом звучало в доповідях.
Незадовго до Конференції та після її проведення теренами України почали розповсюджуватися листівки із закликами до народів Радянського Союзу долучатися до спільної боротьби проти російських і німецьких імперіалістів за створення власних національних держав: «До всіх народів Східної Європи і Азії», «Вірмени і інші народи Кавказу!», «Грузини!», «Литовці, латиші, естонці!», «Татари Поволжя!», «Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру!», та інші. Листівки виготовлялися у друкарні «Воля народам», що постійно мандрувала поліськими просторами. З наративних джерел відомо, що чимало таких листівок було виготовлено в Миколаєві та Одесі, де були підпільні друкарні, які мали змогу здійснювати набір грузинською та вірменською мовами.
Безумовно, на той час Конференція стала визначною подією як у політичному, так і в пропагандистському плані. Але… Делегати, які мали репрезентувати національно-визвольні рухи своїх народів, усе таки були невідомі широкому загалу не лише СРСР, а навіть і своїх національних громад. Ніхто, крім керівних органів ОУН не спромігся налагодити хоч трохи ефективної роботи з іноземними організаціями. Зате сам факт проведення такого заходу став важливим чинником можливості спростування звинувачень українських повстанців у начебто «агресивному людиноненависницькому націоналізмі». Матеріали Конференції, як і багато інших документів ОУН і УПА 1943-го й наступних років свідчать про якнайбільшу зацікавленість українців у співпраці з усіма народами, які прагнуть здобути волю і власну державу.
Завдяки пропаганді ОУН Конференція залишила свій слід в історії, адже пізніше діячі-націоналісти в діаспорі називали її одним з підготовчих етапів утворення Антибільшовицького блоку народів, хоч таке твердження й не безсумнівне. Але якщо брати до уваги цей погляд, то цілком припустимо називати події 21–22 листопада 1943 року важливою віхою національно-визвольної боротьби українського народу.
Серед українських парламентарів зродилась була думка про відзначення на державному рівні 70-ї річниці першої і останньої Конференції поневолених народів Сходу Європи і Азії. Депутатом О. Панькевичем було подано проект відповідної Постанови Верховної Ради України, на початку липня документ навіть пройшов слухання у профільному Комітеті з питань культури і духовності. Але станом на початок листопада цього проекту не внесено до порядку денного роботи парламенту, тож очевидно, що вже ніякого відзначення не станеться. Що й не дивно з огляду на контингент депутатського корпусу вищого законодавчого органу держави Україна…
