0
0
Зміна закінчилася о дев’ятій вечора. Лишилося замкнути касу й прибрати – до дев’ятої тридцять. Нудота підступила до горла десь близько дев’ятої тридцять одна, коли всі гроші було перелічено, а крамниця – ідеально чиста.
Трохи полегшало після двох ковтків води з крана. У неї був присмак плісняви. Нам дозволено вживати що завгодно, тож цілком можна випити води з присмаком плісняви. То не справжня пліснява, просто запах простроченого засобу для дезинфекції, що ним чистять труби торгівельного центру. Із крана тече технічна вода. Якщо хтось хоче попити, то має купити питної води у самому центрі. Співробітникам – п’ятдесятивідсоткова знижка. Так загадав директор. Він має право. Нам дозволяється багато всього, а декому – більше, ніж іншим. Директори торговельних центрів, скажімо, мають право встановлювати ціну на воду.
Дев’ята сорок. Знову нудота. Дістала ранкову газету з-під каси й пішла до вітрин. Попирскала їх простроченим засобом для миття скла й почала витирати зжужманим шматком газети. Політики-злодії, священики-педофіли, ветерани-самогубці і надзвичайні спортивні успіхи країни однаково добре стирали плями з прозорих вітрин.
О дев’ятій п’ятдесят прийшов охоронець Тома. Він працював у торговельнім центрі у нічну зміну. Це значить, що він вештався приміщеннями від дев’ятої тридцять до пів на одинадцяту, а потім спав – із десятої тридцять до світання. Вранці він умивався, аби ніхто не помітив, що він спав. Засіб для дезинфекції чудово освіжає почервонілі очі і надає їм витончено-жовтавого інтелектуального забарвлення.
– Знову чистиш-вичищаєш, – каже охоронець Тома. Охоронець Тома, як і більшість охоронців, нічого, власне, й не охороняє, і, як і більшість людей, гадки не має, у чому сенс його життя.
– А що ж робити, – роздратовано відповідає вона. Бо таки нічого більше й не має. Вечори у жінок її віку – порожні й нудні. Не надто багато буває пропозицій. А може, вік тут і ні до чого. Може, причин – безліч, і винні не тільки роки.
– Йди додому, – каже охоронець Тома, наївний, як усі охоронці, і всі, кого звуть Тома.
Може й неправильно так казати, але – як є. Змінюється тільки розташування стрілок на годиннику, усе інше – лише локальне уособлення неосяжного й багатоликого світу.
Десята нуль дві. Знову повернулася нудота, до якої додалися спорадичні спазми в шлунку. Шлункові спазми – пряма протилежність метеликів у грудях. Ключові слова – відсутність метеликів у грудях. Порожнеча. Якби в її житті було трішки більше любові, була б здоровіша, каже дехто. Для таких, певно, нормально вірити, буцімто завжди є інший шлях. Вона довго шукала якогось іншого шляху, але так його й не знайшла.
Охоронець Тома відійшов далі, вона знову поглянула на годинник. Стрілки його потьмяніли від часу, цифри пооблазили, механізм зносився. Замість «цок-цок» її годинник каже «ні-ко-ли». Щоразу, коли вона позирає на циферблат, чує тихий звук «ні-ко-ли». Ні-ко-ли. Ні-ко-ли. Перш ніж піти спати перед моніторами системи спостереження, Тома замикає всі двері, тож вона мусить піти до пів на одинадцяту.
О десятій тридцять п’ять вона стоїть на автобусній зупинці біля торговельного центру. Тут зручне для покупців транспортне сполучення – автобус їздить щодвадцять хвилин навіть у таку пізню пору. Якусь мить вона обмірковувала ідею перейти через дорогу, сісти в автобус, що прямує в протилежний бік, і довго-довго їхати до бісової матері. Від такої заманливої, але вульгарно сформульованої ідеї вона розхвилювалася і до горла знову підступила нудота.
Відігнала сльозу, що була вже забриніла на оці, й гайнула пішки. Йшла поволі. У місті, де всі поспішають, в країні, де всі поспішають, на планеті, яка у постійній гонитві поспішає навколо швидко-гарячого сонця, лиш вона нікуди не поспішала.
Зволікала. Проходячи повз сад, зупинилася понюхати троянду. Зупинитися й понюхати троянду – символ насолоджування життям. Насолоді, мабуть, сприяють приємні пахощі. Троянди, зрослі в оточенні асфальту, своїм ніжним ароматом відтіняють вихлопні гази дизельних двигунів. Глибоко вдихає пахощі й несе їх із собою далі вулицею.
Дорога заповнена автомобілями. Підлітки щось п’ють на лаві перед ветеринарною аптекою. Брудні вітрини – нічне освітлення викриває кожну пляму, кожен слід від кожного масного носа, який притулявся до скла, видивляючись усілякі модерні дивани. Незручні, одначе модерні. З гострющими краями, об які можна поранитися і втратити око, але ж таки модерні. Десь віддалік гавкає собака. Там, удалині, вічно гавкає якийсь собака. Собаки неабияк полюбляють гавкати вдалині.
До свого будинку дійшла трохи за одинадцяту. Свого будинку… Можна казати «моє місто», «моя держава». Можна й про будинок так сказати. Хоча жоден із тих сорока двох квадратних метрів не був її. Могли б бути. Половина – точно. Просто цього не записано у жодному папері.
Нудота перетворилась на напад печії. З якихось закутків шлунка спазми почали свій наступ на всі боки. Трішки відійшла, щоб розгледіти, чи світиться на її поверсі. Вікно світилося синюватим нерівним світлом.
Сіла на бетонну ногу поламаної лавки й тупо дивилася в одну точку поперед себе. Одна точка дивилася на неї. Купка молодих хлопців і дівчат вийшла, сміючись, із будинку. Дівчата на підборах і в коротких спідницях. Хлопці в напрасованих сорочках. Один доказав: «…тримає мишей!», і всі дружно зареготали. Дівчина кілька разів ледь не підвернула ноги у туфельках на височенних шпильках. Після п’ятого разу роззулася й пішла боса. Навіть на секунду не припинила шалено сміятися. Вікно так само нерівно мерехтіло синім. Чому світло від телевізора знадвору завжди здається синім?
За спиною пролетіло авто з сиреною. Не встигла навіть помітити, чи то швидка, чи пожежники. А може й поліція… Чи авто якогось дипломатичного представника. Навіть дипломати зараз мають право на сирену. Бути дипломатом – така поважна річ, що всі мають це чути. У місті сирена посеред ночі слугує людям за колискову. Звук сирени знадвору допомагає нам спокійно заснути у власних ліжках, він – як додаткова ковдра, що захищає від неприємностей. «Добре, що то не зі мною» – кредо жителя мегаполісу.
Всі лавки перед будинком поламані. На бетонному уламку лавоччиної ноги просиділа сорок п’ять хвилин. Звелася. Боліли сідниці – бетон не надто до них приязний. Болів хребет, закоцюбли ноги, а вікно все вигравало синіми барвами. Стрілки годинника повідомляли, що скоро північ. Здається, минуло достатньо часу. Якщо невдовзі північ, то вже доволі пізно. Увійшла до будинку й піднялася на шостий поверх. Ліфт випустив її зі свого нутра з жахливим скрипом. Тихо підійшла до дверей своєї квартири і притулилася до них вухом. Крізь шум телевізора спробувала вловити звук хропіння. У телевізорі саме вбивали. Стріляли кулемети, падали бомби, американці віддавали накази. Лише коли було вбито достатньо мирних жителів, вони могли перейти до сцени з драматичним діалогом. Поміж важливих моралістських висловлювань розпізнала хропіння. Відімкнула двері й тихо увійшла. Він хропів на дивані. У квартирі смерділо перегаром. Не підійшла до дивану, де він спав, не зменшила гучності телевізора, не пішла в душ і не запалила ніде світла. Тихо й швидко шмигнула до спальні й обережно причинила за собою двері. Зітхнула. Надворі знову завила сирена, й вона відчула, що вдома, в безпеці. Доки сирена верещить про когось іншого – ми у безпеці.
Сіла на ліжко. Взялася знімати светр. Зі страшним тріском розчахнулися двері спальні. Скляні очі дивилися крізь неї. Він хитався й гарчав: «Де так пізно швендяла, хвойдо?» В руці він тримав ремінь.
© Желимир Периш – Želimir Periš. Nazovimo to danom
Із хорватської переклав
Володимир Криницький
