0
0
Україна нині переживає досить скрутні часи. Мабуть, не варто пояснювати, чому виникло таке твердження. Усім відомі обставини й події, що беруть початок восени 2013 року й ведуть нас прямісінько в сьогодення. Хто ми, де ми і чому все це відбувається зараз з нами та з нашою Батьківщиною – вкрай важливі питання, які ставить кожен українець.
Багато хто чекає на зміни, день у день мріючи про закінчення війни, порозуміння між жителями різних частин України та довгождане піднесення країни в усіх можливих сферах життя. Багато хто хоче повернути все назад і опинитися в мирному часі, до революції та війни на Сході. Хтось взагалі, на превеликий жаль, прагне поневолення України та перетворення її на частину Росії. Думки й прагнення громадян однієї країни суттєво відрізняються. Іноземці ж, що приїжджають до нас у гості, вважають, що всі ми і кожен з нас якщо не відверто, то принаймні потай прагне виїхати з країни: хтось допоки закінчиться війна та стихнуть постріли, а хтось і зовсім назавжди – в пошуках кращої долі. Але з цього приводу мені є що сказати. Залюбки поділюся з вами своїми власними роздумами й спостереженнями.
Так уже вийшло, що мені багато доводиться подорожувати. Не те, щоб “доводиться”, адже ні в якому разі ніхто до подорожей не змушує, – покликання таке або хобі – називайте як завгодно. Проте знаєте, що найдивовижніше? Ніколи не була за кордоном! Де ж тоді подорожую? Україною! І ні на мить не шкодую про відсутність “закордонного” досвіду. Усе ще попереду! Пізнавати ж свою рідну країну – важливий і корисний досвід. Особливо, коли маєш змогу не просто побувати в якійсь місцевості, а певний час пожити там. Наша країна – унікальна: її територія складається з земель, які протягом довгого історичного періоду свого розвитку входили до різних державних утворень (шкода, що далеко не всі українці розуміють і усвідомлюють цей факт!). Як наслідок – жителі різних частин сучасної України мають деякі відмінності в культурі, звичаях, традиціях і навіть у трактуванні загальновизнаних життєвих цінностей. Тобто не виїжджаючи за межі власної країни мешканець, припустімо, східної частини, може без перешкод познайомитися з традиціями жителів західної її частини, південної – з центральною та навпаки. Влітку зазвичай всі їздять до гарячого й сонячного морського узбережжя на Півдні, взимку – в засніжені загадкові гори, до гуцулів і лемків на Заході. Принаймні така традиція зберігалася багато-багато років, аж до вже зазначених вище сумнозвісних подій…
На мій погляд те, що зараз відбувається в нашій з вами Україні – це штучно створена ситуація, в якій люди перестають бути самими собою, виштовхують на поверхню нав’язані “знаючим суспільством” погляди; це цілеспрямована пропаганда, яка здатна маніпулювати людьми, розпалювати між ними неприязнь й ненависть; це використовування людських знань і ще більше – незнань в галузі різних суспільно-політичних, економічних і т.д. питань; це свідоме перекручування історичних фактів, некоректне висвітлення й часом навіть вигадування сучасних подій… Усе перелічене й багато іншого витягло з людської свідомості на поверхню злість, ненависть, невдоволення, зневіру, приреченість – всі можливі грані негативу, розкрило настіж скриню Пандори. Результат аж ніяк не втішний. Результат – ця безглузда війна.
Та цього б не сталося, якби люди знали Україну зсередини, їздили з одного її регіону в інший і спілкувалися один з одним. Той, хто подорожує рідною країною, просто не може не закохатися у неї! Тільки від великої любові народжується прагнення зберегти те, що обрало твоє серце. Любов живе в кожному з нас. Ми прагнемо зберегти стосунки з коханими, бо не можемо уявити свого життя без них. Сьогодні ж кожен свідомий українець прагне врятувати й зберегти свою Україну. Тепер, коли над нею нависла страшна загроза розколу, поневолення й навіть знищення, українці усвідомили справжню її цінність! Мільйони сердець нарешті стали битися в такт, співпереживаючи й прагнучи підтримати рідну країну “в годину негоди”.
У студентські роки мені так часто доводилося подорожувати, що я вирішила не відмовлятися від свого хобі й після закінчення університету. Хто прагне, той обов’язково досягне. Ще навчаючись на останніх курсах свого вишу я поставила за мету вибратися за кордон. І не важливо було, задля чого саме: чи продовжувати навчання, чи працювати – головне, щоб за межами власної країни. Перспектива побачити світ, вивчити іноземну мову (а можливо, і скоріш за все, навіть не одну!), познайомитися з новими людьми та їхньою культурою була для мене вкрай важливою. Переглядання сайтів з інформацією про країни, які цікавили мене найбільше, стали поступово заповнювати мій вільний час.
Я з оптимізмом й великою охотою взялася до вивчення додаткових іноземних мов. Відмова американського посольства у візі на третьому курсі й неможливість полетіти у США буквально розбили мені серце. Але тоді вперше промайнула думка, що це знак, що можливо моя рідна країна потребує моєї підтримки й присутності більше, ніж інша, чужа. Мої власні й на той момент такі безглузді передчуття виявилися небезпідставними. Переживаючи революцію, анексію Криму, війну на сході країни, моя свідомість підказала мені єдине правильне рішення: ти потрібна своїй країні, а країна потрібна тобі; ти не зможеш без неї, як і вона без тебе; лишаючи її навіть ненадовго (на річне стажування в Іспанії чи Канаді або задля програми Eu-Pair в Німеччині), ти ризикуєш втратити її назавжди! Я зробила свій вибір і лишилася в Україні. Роботу знайти було вкрай важко, проте я подолала й цей бар’єр. Тепер чудово розумію, що жалітися на нікчемне життя, захмарні ціни, відсутність роботи або низьку зарплатню та в цілому на країну, яка не в змозі забезпечити добробуту своїх громадян – може кожен, а особливо той, хто безкінечними наріканнями на свою злу долю просто намагається виправдати власні бездіяльність і лінощі! Країна тут ні чого – почніть із себе!
На випадок, якщо мої твердження звучать для вас занадто зухвало, я вирішила поділитися відповідями своїх друзів і знайомих на питання, якою вони уявляють Україну для себе та які бачать перспективи для власного розвитку. Мені хотілося почути, хто з них планує втекти від існуючих нині проблем в іншу країну, а хто прагне будувати майбутнє тут, в Україні. Не буду приховувати, що відповіді опитаних мною людей мене приємно вразили.
Ось послухайте, що каже з цього приводу студентка Черкаського державного бізнес-коледжу, двадцятирічна Олександра Пащенко:
– Наша країна – неймовірна! Вона чарує своєю природою, красою і т.д.! І як можна покинути таку країну?! Ми – майбутнє цієї країни і саме МИ повинні її будувати. Після навчання можна, звісно, отак просто взяти й поїхати за кордон в пошуках кращої долі. Проте все ж таки все залежить від самої людини: якщо вона захоче, то житиме гідно і в своїй рідній країні! І не варто для цього їхати за кордон. Кожен є господарем свого власного життя!
Студентка 5-го курсу Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова Діана Іванова на поставлене мною запитання дала таку відповідь:
– Я думаю, що кожен студент ставив собі це питання. За кордоном дуже багато перспектив – здається, що весь світ до твоїх послуг. Але в межах України теж можна побудувати успішне майбутнє. Я вважаю, що для цього потрібно просто бути терплячим і впевнено йти до своєї мрії. Людина, яка є хорошим спеціалістом і знає собі ціну, завжди матиме роботу. Треба просто починати з себе, із власного самовдосконалення. А рідна земля допомагатиме тобі в усьому. До того ж і рідні будуть поряд, а це завжди і всіх стимулює рухатися вперед.
Діана родом з Болградського району Одеської області. Це територія найбільшої в Україні болгарської діаспори, за національністю вона – болгарка, а за громадянством – українка. Як же мені було приємно почути свідому думку свідомої людини! Наприкінці нашого діалогу вона зазначила:
– Знаєш, я на початку року вже вірила в те, що нам не минути приєднання до Росії, але зараз бачу, що цього не буде, що спротив поневоленню й віра в перемогу України міцніє з кожним днем.
Наведу для порівняння відповідь ще однієї студентки-пятикурсниці цього ж університету, Альони Малицької:
– Країна, конкретніше – влада, зобов’язана створювати умови для реалізації молоді. А як більшість наших випускників можуть себе проявити? Наскільки мені відомо, більшість з них стають касирами у “Макдональдсах”, продавцями-консультантами у магазинах тощо. Якщо комусь посміхнулась доля та з’явилась можливість і перспектива за кордоном, то ні я, ні хто-небудь інший не повинен його засуджувати. Маю надію, що у тих, хто виїжджає за межі рідної країни на постійне проживання, там, за кордоном, складеться все якнайкраще. Але потрібно мати силу волі й велику витримку, щоб пристосуватися до чужої країни й чужих традицій, увібрати в себе усі позитивні й негативні особливості менталітету людей, законів, норм, звичаїв країни. Надією й віконцем у світле життя НАШОЇ країни є патріотично налаштовані хлопці й дівчата, які прагнуть зробити щось корисне й вагоме для нашої України, мають стійкі переконання та безкорисливі й чисті наміри, свіжі й оригінальні ідеї, непереборний потяг до втілення своїх бажань… Головне, що такі люди є! У зв’язку ж з останніми сумними подіями в Україні, які нікого не могли залишити байдужими, осторонь не залишилася й СВІДОМІСТЬ нашої молоді, яка тепер все глибше й повніше занурюється в душу своєї зрадженої та спаплюженої неньки-України – вона переймає на себе біль, проблеми й смуток нашої Батьківщини та активно бере участь у поліпшенні здоров’я своєї країни, роблячи для цього все, що в її силах. Молоді люди розуміють: хто, як не вони, поставить на ноги таку багату та чудову країну, покаже всьому світові її величезний потенціал, приховані можливості, затаєні скарби?.. Хто, як не ми?..
Не менш серйозною й обґрунтованою була відповідь студента 6-ого курсу Київського національного політехнічного університету (КПІ) Віталія Нелєпова:
– Не думаю, що це питання варто розглядати з погляду моралізаторства та прив’язувати його до питання патріотизму. Залишитись в Україні після здобуття освіти чи вирушити за кордон – це особистий вибір кожного. Життя та робота за кордоном – дуже корисний досвід і непогана перспектива, враховуючи процеси глобалізації й разючу різницю розвитку вітчизняної та, скажімо, європейської економіки. Треба мати великі амбіції, щоб поїхати працювати за кордон. Але ще більші амбіції треба мати, щоб залишитись і досягти успіху в Україні. Попри всі труднощі, сьогодні Україна – це свого роду “land of opportunity”. Сьогодні саме молоді, освічені, амбіційні та по-хорошому зухвалі люди можуть сформувати економічні, політичні, соціальні та бізнесові реалії України.
Особисто я хочу залишитись і працювати в Україні, тому що мені цікаво будувати майбутнє саме тут.
Такі та подібні аргументи наводив кожен з опитуваних. Мені дуже хотілося, однак, знайти того, хто висловить протилежну наведеним раніше думку та пояснить власне прагнення поїхати за кордон. Проте… Серед моїх друзів і знайомих охочих покинути Україну назавжди не виявилося! Це не може не тішити. У моєму оточенні багато молодих людей, які зараз завершують навчання у вишах, планують і вирішують свою подальшу долю! На щастя, всі вони прагнуть жити, розвивати себе та досягати успіхів тут, в Україні.
Галина Назарова
