0
0
Передовсім, хотілося б відповісти на запитання: за що стояв Майдан? Адже, відмова від підписання асоціації з ЄС – не причина, а тільки привід для революції.
По-перше, він стояв за зміну корупційної та кримінальної системи на прозорий демократичний державний устрій. По-друге, проти податкового тиску, проти міліцейського свавілля. По-третє – проти олігархії і “сім’ї Януковича”.
На інавгурації в своїй промові Янукович обіцяв ефективне і прозоре державне управління. У свою чергу, ефективна співпраця президента, парламенту та уряду мала призвести до швидкого економічного прогресу, ліквідувати бідність, об’єднати країну. У стратегії розвитку країни він передбачав зміни в сфері освіти, сучасних технологій виробництва, накопиченні і реалізації здобутків науки, у відновленні довіри до України з боку інвесторів і міжнародних фінансових інституцій, подоланні корупції.
Що ж ми мали в реальності? Перше: побудова олігархічної моделі державно-монополістичного капіталізму. За часів четвертого президента єдиною фактичною владою була “сім’я” Януковича. Його зміни до Конституції 2010 року тільки узаконили його диктаторські амбіції. Найголовнішим свідченням цього є зміна форми правління на президентсько-парламентську. Що це значить? Що президент, наприклад, має можливість самостійно обирати кандидата на посаду прем’єр-міністра. От і згадаймо Миколу Азарова.
Друге – встановлення диктатури та розправи над політичними суперниками, використовуючи державний апарат. Чи не найважливіше для себе, що зробив Янукович, коли прийшов до влади – посадив у в’язницю Юлію Тимошенко. Її звинуватили в недоцільній розтраті державного бюджету, в перевищенні повноважень при підписанні газових контрактів в 2009 році з “Газпромом”. Але виникає питання: чи за це більше ніхто не відповідає? За часів Януковича міліція елементарно могла затримати будь-кого за будь-що. У нашій країні депутат міг збити машиною людину і йому за це нічого не було б. Ми пам’ятаємо Врадіївку Миколаївської області. Протестувальники тоді вимагали затримати капітана міліції, одного з винних у зґвалтуванні.
Третє – це Податковий Кодекс 2010 року, наслідком ухвалення якого стало закриття сотень тисяч підприємств. Окрім того, було введено норми щодо здійснення обміну валюти лише за паспортом, підвищено податки і збори, зокрема на нерухомість, збільшено податок на землю, запроваджено обов’язковий продаж 50% валюти підприємствами-експортерами тощо. Такі дії заважають нормальному розвиткові малого та середнього бізнесу. Картина нагадує 90-ті роки, але тепер вже сам президент – у ролі типового рекетира. І в листопаді 2010 року заповідався Податковий Майдан, одним з вимог якого було ветування Податкового Кодексу та захист підприємницької діяльності в Україні.
Четверте – “Харківські угоди”, підписані Януковичем і Медведєвим 2010 року, згідно з якими термін перебування Чорноморського Флоту Російської Федерації в Криму подовжено до 2042 року. Як вказано в угоді, подовження строку збільшено в обмін на зменшення для України ціни російського газу. По суті “Харківські угоди” призвели до втрати частини суверенітету України. До того ж, Україна купувала в Росії газ за однією з найвищих у Європі цін. Інтеграція нашої держави у ЄС і НАТО практично зупинилася, зовнішня політика взяла курс на зближення із Митним і Євразійським економічними союзами.
Як наслідок у 2013 році ми мали революцію, підставою для якої стала несподівана відмова від асоціації з ЄС. Ми бачимо, що абсолютно нічого з обіцяного не було виконано. Більше того, все було зроблено навпаки. Майдан вимагав збереження громадянських свобод, справедливості, викорінення корупції тощо. Іще одним прикладом диктаторства екс-президента стали прийняті закони 16 січня 2014 року з метою придушити масові протести. Вони значно обмежували права громадян, надавали додаткових повноважень органам влади, розширювали свободу дій щодо покарання учасників протесту.
Повстання показало, що “молодший брат” не збирається підкорюватись і довело, що суспільство спроможне функціонувати незалежно від влади. Більш того, тиск на владу стає все жорсткіший. Разом з тим, влада таки залишається закритою в своїх намірах і діях.
А що було б, якби не Майдан? Якою була б доля українця у цей останній рік президентства Януковича? Хто “успадкував би трон” після виборів 2015 року? Більшість експертів вважають, що Янукович залишився б на другий термін. Про це свідчать згадані зміни до Конституції і закони 16 січня, які вже били нам тривогу, що він не збирається віддавати свого поста.
Імовірно, 2015 року вибори були б сфальсифіковані і переможцем став би Віктор Янукович. Є і протилежна думка, мовляв, режим Януковича втратив би свою владу і без Майдану, а президентом став би Віталій Кличко. Одначе він як кандидат у президенти на той час не мав великої народної підтримки. Він би просто не зміг би переконати людей голосувати за нього, йому не вистачило б авторитету.
Як склалося б наше життя далі? Логічним наслідком відмови від підписання асоціації з ЄС стало б входження у Митний союз. Така перспектива збільшила б нашу економічну залежність від Росії. Фактично, Путін міг би керувати Україною руками Януковича. А він грав би нову роль – посередника. Путіну вигідна дестабілізація в нашій державі. Він підкорив собі українську владу і дав трохи грошей, щоб підкорити народ. Тобто він хотів “купити” тих, що дешево коштували. А тих, хто не підкорився – знищити. Аналогічно він зробив у Чечні.
Якби не було Майдану, що певним чином допоміг Путіну, він штучно створив би дестабілізацію в Україні – зірванням виборів чи провокаціями. Президент Росії залишив би українську державу окремим утворенням, але з проросійським нахилом. Криму, очевидно, Путін не приєднував би до Російської Федерації, а нав’язав би якусь угоду чи союз безпосередньо з автономією без участі Януковича.
Можливо, на Донбасі зараз не було б війни. А може, була б війна в Києві чи в західній Україні, адже навряд чи всі змирилися б із приєднанням Януковича до Митного союзу. Протести незгодних також дали б привід Путіну ввести свою армію на нашу територію. В інтерв’ю “Українській правді” колишній радник Путіна Андрій Ілларіонов сказав: “Чому здійснюється агресія проти України? Є мета і план нападу на Україну, який був підготовлений багато років тому. Шість років тому він був обнародуваний, в тому числі, самим Володимиром Путіним на саміті НАТО в Бухаресті в 2008 році, коли Путін сказав, що Україна не відбулась як держава, що Україна займає велику кількість споконвічно російських земель. Із чого випливало, що рано чи пізно питання повернення цих земель, або, як тепер прийнято казати, “возз’єднання розділеного народу”, стане на порядок денний”.
Майдан – вдалий шанс для президента Російської Федерації. Скориставшись послабленням центральної влади та діючи згідно з давно підготовленим планом, він “чисто” перебрав до рук Крим.
Але навіщо ж Путіну Україна? Чи він прагне мати реноме “захисником «русского мира»” між людей пострадянського простору, чи просто вичерпав ліміт довіри власного народу? Адже одна річ, коли Америка живе краще від Росії. Так було завжди. І зовсім інша річ, коли українці, “молодші брати” житимуть краще – без численних покладів нафти, газу, золота й алмазів. тут вже росіяни запитають: “А як же це, Володимире Володимировичу? Ми ж один народ!”
Іншими словами, революція все одно була б. Усе одно ми мали б війну. Це тільки питання часу. Не було б війни на Донбасі – була б у Києві чи на Заході. Якби ми промовчали тоді, 2013-го року, чи після вступу до Митного союзу – ми цілковито залежали б від Російської Федерації і про європейський вектор розвитку можна було б забути.
Є ще одна думка: якби не Майдан, то Україна перетворилась би на Білорусь. Але Майдан відбувся саме 2013 року, і сьогодні ми маємо те, що маємо.
Яна Смагула
