0
0
Повне забуття – це стан щастя й блаженства, якого прагнуть досягти мрійники; tabula rasa, занурення у ніщо, купіль людського духу й характеру. Амнезія – хвороба повоєння, як і біль у серці, відлуння великих потрясінь. Не буває однакових амнезій, як немає однакових кошмарів.
Парамнезія – самотня жінка у світлій сукні на березі, яка махає нам хусткою, щойно пароплав пристане до берега й загуде. Наш курс – на Острів Щастя, благословенний Оріоном і Андромедою. Дорога веде нас у непізнану синяву, та розпорошується й стає білизною, пінявими хвилями й краєм неба. Мандруємо без споминів, без згадок, без пам’яті. Без себе мандруємо. З таким виглядом, наче одного разу ми все це вже пройшли. Тільки маємо різні забування, різні способи втрачати зв’язки.
Опіум, фільми. Минуле щораз більше постає лише мертвою купою землі, кайданами; ми втікаємо від минулого. Світ великий, а ніщо і порожнеча – ще більші. Евазія в бік нірвани. Десь ніби лещата ослабли, і приходить забування, і шириться. Забування охоплює все, що позбавлене підпори й опертя. Щойно забування пошириться – бачимо: чимало речей не такі вже й міцні. Не тримаються, не витримують.
Забування… Кліщі слабшають. За межами забуття немає спокою. Із забуття виповзає неспокій, мов пожилець крізь зачинені двері, що через них не може спокійно вийти. Забуття забрало ключа. У своїй самотині усамітнений – не спокійний. Він сіпається з боку в бік, намагається знайти вихід, знайти ключі, і у стіни й у двері стукає, гупає…
Стукають самітники в коморах забування, але не отримують вони відповіді. Важко зв’язати пряжу у місці розриву, а пам’ять хворого – не магічна нитка, яка зростається, хоч би де порвалася.
Нові люди… Ви бачите їх у парках. Забуті, замкнені. Деякі з них повертаються з прогулянки, усміхаються, і здається їм, що вони – жертви надзвичайно тривалого гіпнозу.
© Тін Уєвич – Tin Ujević
З хорватської переклав Володимир Криницький
