0
0
Ми всі знаємо, що відбувається зараз із мовою в Україні. Ніде правди діти, дуже нарікаємо на сучасний стан українського суспільства, загальну байдужість до збереження мови, але – і це теж правда – іноді ми таки полегшено зітхаємо, кажучи, що в нас усе ж іще не Ірландія і не Білорусь.
А що ж, власне, Білорусь? Таки-так, більшість (дуже велика більшість, не переважна – тотальна) білорусів говорить російською. Для білоруськомовних у широкого загалу є зневажливе прізвисько “опозиціонер” і означає воно мало не зрадника. Білоруси теж воліють думати, що їм вдасться зберегти власну державність, забувши рідну мову.
Але не всі вважають, що справи з білоруською – швах. Зокрема, наш співрозмовник Анатолій Іващенко вірить, що білоруська має майбутнє. Йому слово:
Для мене другою після російської мови була українська. Виїжджаючи в дитинстві на літній місяць в центральну Україну разом із двоюрідним братом до бабусі, виявлялося, що я – людина “неповноцінна”: брат відразу ж, як тільки виходив з машини, починав жваво спілкуватися з місцевими пацанами українською, ніби й не було тих 9 місяців радянсько-мінської російськомовної муштри. За ці літні місяці (було те в середині 80-х) я ніде не чув російської мови, і це було чимось неймовірним.
Для українця повернення до рідної мови – природне. Звісно, Київ і за радянських часів був фактично російськомовним, і тепер частина “золотої молоді” нехтує нацмовою, називаючи її колгоспною. Для сьогоднішніх же молодих білмовних, які не мали можливості чути білоруську з дитинства, вона навпаки – мова благородна, переслідувана і зневажена, мова боротьби, мова серця і мова прекрасної Утопії, в яку новому поколінню заново хочеться вірити. Білоруська вже не сприймається як “колгоспна”. Адже “колгосп” застряг у трасянці (білоруський варіант українського суржику. – Прим. пер.). Дивно в цих умовах звучать слова голови Товариства білоруської мови про те, що трасянка – мало не привід для гордості і об’єднавча складова нашої ідентичності.
Ригор Бородулін назвав білорусів експериментальною нацією у Бога. Які цілі того експерименту – мені важко сказати, та й пробувати не хочу (шляхи ж не відомі). А ось один інтернет-ресурс поставив свій експеримент – прогулятися разом з білоруськомовною дівчиною містом. Що з цього вийшло, можна побачити за посиланням, а я наведу тут один із коментарів, який з’явився під цією публікацією:
Милый эксперимент. Я с удовольствием подслушиваю, когда кто-то рядом говорит по-белорусски. Что приятно – отношение к языку изменилось, изменились и те, кто на нем говорят. Лет 10 назад это был неухоженный немолодой мужчина с явными признаками непосильной борьбы на небритом лице, а теперь…. любо дорого смотреть, какая очаровательная героиня 🙂 И таких молодых людей, надеюсь, будет становиться все больше.
Я переконаний, що ми – не останнє покоління білорусів. Мова вийшла за межі культурної сфери. Не “філолухи” зараз визначають її образ. Я знаю чимало білоруськомовних айтішників, архітекторів, медиків, випускників “політеху” й “бэгуіру” (Білоруський державний університет інформатики й радіоелектроніки. – Прим. пер.) і навіть кількох митників! Коли ж уже повій дочекаємося? 🙂
Вважаю, що білоруська культура має шанс, якщо вона позбудеться чванливої сакральності. Білоруськомовним слід бути лідерами нації, тими, що ведуть за собою, а не іконами мироточивими. Відкиньмо врешті святу віру в те, що наші спокій і гармонія прямо залежать від того, коли всі навколо (перш за все – повії) заговорять білоруською. Ми знаємо, що цього (принаймні, за нашого життя) не буде. Але чи це привід для параної?
Головною думкою усього сказаного є, може, й проста, і, мабуть, не раз уже озвучена річ, але вона варта того, щоб виділити її жирним курсивом: білоруськість не повинна бути явищем маргінальним. Так, бути простішими (відкритішими), і до нас потягнуться люди. Вимкнути в собі презирство до менш освічених, менш просунутих, менш посвячених… Не замикатися в своєму мікросоціумі. Нести Мову назовні і викреслити з лексикону вираз про віддання святині псам.
(З білоруської переклав Володимир Криницький)
