Відновлення української державності й підвищення цікавості з боку українців до власної культури підняло на поверхню чимало дискусійних питань.
Одне з них – чи російськомовні письменники українського походження мають стосунок і до української літератури, чи тільки до російської? На примітивному рівні: чи Гоголь – і український письменник, чи тільки російський?
Аргументи обох сторін зрозумілі. Гоголь – український письменник, бо українець з роду і писав про Україну. Гоголь – не український письменник, бо не писав українською (до речі, в радянські часи Гоголя українським ніхто не називав, і хай би тільки спробував).
Гоголь тут виступає немовби збірним образом і маркером, бо далі підтягуються і Ганна Ахметова, й Антон Чехов, і Міхаіл Булгаков, і ще чимало “наших” у російській літературі.
Дефініції ми не розглядаємо, бо намагання російськомовних опонентів протягти різницю між поняттями “українська література” та “україномовна література” – профанація і подвійні стандарти. Україномовна література не може бути неукраїнською. Розділення ж на “літературу України” та “українську літературу” просто покликане збити з пантелику і посіяти в нас переконання, що російська література та російська мова – невід’ємні частини української культури. Після вкорінення цього стереотипу можна далі просувати думку, що справжня мова українців – це сучасна російська, а “українська” мова – вигадка австрійського генштабу коштом вашингтонського обкому.
Етнолінгвісти й етнопсихологи численними дослідженнями давно довели, що найважливішою ознакою нації виступає мова. Немає мови – немає нації (див. праці О. Потебні). Ба більше, людина сприймає світ через поняття й виражальні можливості своєї мови (К. Леві-Строс, Е. Сепір, Б. Ворф). Ті самі явища й предмети українці та росіяни ідентифікують засобами своєї мови, тож вони не можуть розуміти й усвідомлювати їх однаково (К. Клакгон: “На землі існує стільки світів, скільки мов”). Тому російськомовний Гоголь і україномовний Шевченко бачили різну Україну, хоч і походили з однієї Малоросії.
Російськомовний Булгаков не міг бачити Київ не російськими очима, натомість піддану Російської імперії Ларису Косач ніхто не зважиться назвати російською письменницею. А молоді кримчани з Сімферополя і Керчі (особисто таких знаю) вже давно переїхали до України і далі пишуть українською попри свої російські й татарські прізвища. І їхні твори належать українській літературі.
З цього погляду російськомовні твори Тараса Шевченка таки належать не до української, а до російської літератури. Їх можна вважати частиною Шевченкової спадщини, предметом дослідження, але не частиною української літератури. Бо головним критерієм залишається мова. І Андрій Курков, хоч і живе в Україні, належить до літератури російської. І свідчення тому не лише його ставлення до української мови, а й наклади його книжок, які, за власними словами письменника, в Україні значно нижчі, ніж деінде. Російський ринок йому ближчий за український.
Тож дискусії про українського Гоголя, на мій погляд, безперспективні. З часом все владнається і стане на свої місця: російська література вбере в себе сучасних російськомовних авторів з України, бо ж вони у кожнім разі орієнтовані на російськомовного читача, природний ареал розселення якого – Російська Федерація; українська література переросте прагнення привласнити собі Булгакова й остаточно віддасть його сусідам, де він і має побутувати. Зрештою, “український Гоголь” потрібен не українцям, а росіянам, як ще одна шворка, що прив’язує Україну до колишньої метрополії. Свобода ж не уживається зі шворками.
Володимир Криницький