Розмірковуючи на тему сьогодення і майбутнього української мови в головному місті Півдня України, я лише висловив власні думки стосовно тих чи інших соціокультурних процесів, що відбуваються в місті, де мені випало народитися і прожити все своє дотеперішнє життя.
З причин, про які не раз згадував у своїх попередніх статтях, мовна політика Української держави, навіть з осягненням формальної незалежності в 1991 році, упродовж чверті століття, що минув з того часу, і далі відтворювала кластери почилого в бозі Союзу РСР.
Для великої частини українців російськомовність – шкідлива звичка, яка має геть такі самісінькі симптоми, що й куріння.
Законопроект “Про державну мову” лише 19 січня зареєстровано у Раді, а він уже збурив хвилю “негодування”. Жорстко “захисникам меншин” відповів письменник Юрій Винничук на своїй сторінці у мережі Фейсбук.
З боку наших… опонентів часто можна почути, що українська мова штучна, її вигадали чи в австро-угорському Генштабі, чи в палаці кайзера Вільгельма, чи в польському сеймі, і лише для того, щоб відокремити українців від спільноросійського народного організму.
“Денаціоналізація — це завжди опідлення людини”, — писав великий Олександр Потебня. Писав він це у роки поневолення України Росією, коли українська старшина та її нащадки, всякий чиновний люд зрікалися своєї української суті, зраджували себе, свою поневолену Вітчизну заради чинів та розкошів у “общем отечествє”.
Розгляд справи про конституційність закону “Про засади державної мовної політики” від 2012 року розбурхала нові дискусії щодо подальшої долі мовного законодавства України.
України української за нас ніхто не побудує. Обслуговування українською нам ніхто не подарує. Поваги до себе нам ніхто не прищепить. Тільки самі, все самі.
Що українці знають про Македонію? Та майже нічого. Це не та країна, яка постійно згадується у новинних стрічках. Ще менше ми знаємо про мову македонців. Одначе її доля може бути для нас цікавою і повчальною.
В травні цього року я почув від міського голови, що Дніпро це “російськомовне місто”.