Таке формулювання про державність рідної мови народу, який дав назву державі, викличе здивування в громадян більшості країн світу. Хіба можуть бути якісь проблеми в мови корінного народу держави? – запитають вони.
Канстантін Ільчєнка та Яраслав Князь. Щойно прочитав пост першого і коментар другого… Це ганьба!
Ми живемо в інтелектуальній окупації. Цей сумний факт треба визнати і діяти відповідно. Для того, щоб визнати факт окупації, потрібні докази. Отож, спочатку докази:
Часто прибічники двомовності в Україні наводять приклад Ірландії. Мовляв, ця країна говорить англійською, але при цьому не втрачає своєї самобутності, й на Англію геть не схожа.
Упродовж майже двох років війни з російським окупантом українська влада так і не збагнула (або свідомо ігнорує) те, що чи не найпотужнішою зброєю проти ворога є правильна інформаційна, мовна й культурна політика.
Ще в 2000 році незабутній Джеймс Мейс звертався до нас із мудрим застереженням: «Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти. Щоб стати європейцем, треба стати українцем. Щоб стати громадянином світу, треба стати українцем і європейцем. І цей шлях самоідентифікації треба пройти. І починати сьогодні і тепер, бо завтра буде пізно».
Розмова з Олександром Пономаревим про мовну політику в Україні та її вплив на мову і мовців.
Прихильники російськомовної України часто наводять Бельгію і Канаду як приклад, на їхню думку, мирного співіснування різних мов в одній країні. Порівняння некоректні й маніпуляційні.
«Українці на сході перейшли на російську? – дивувався якось у приватній розмові лондонський бюрократ із Міністерства закордонних справ. – Цікаво, як це можна було зробити з майже 50-мільйонною нацією? Ми тут із трьома мільйонами валлійців не можемо дати раду», – додав англієць, дозволивши собі політично некоректний жарт, вочевидь, покладаючись на приватність неформальної бесіди, яка відбулася…
