0
0
Попри європейський листопад, патріотичний січень і непокорний лютий – місяці болю у серцях кожного українця – ми досі не збагнули, чого хоче населення донецького степу.
“Робочій люд” і досі там на Донбасі (на відвойованих територіях) не дуже розуміє, що відбувається. Ось знову вибори, знову хтось поліг на полі бою, знову тренуються бійці-патріоти тернопольці і знову у такт їм розім’яли м’язи місцеві
депутати у ході виборчої кампанії. У підсумку — кров, гроші, банальність вибору… Усе по-довоєнному.
Підтвердженням цього є те, що після виборів 26 жовтня східний горизонт не розвиднівся від завзятих регіоналів. Як не пробивалася громадянська позиція у містечках промислового регіону, ми встигли помітити, як вона стихійно виникла і згасла. Спершу здалося, що на сході люди перетравлюють згубу війни, усвідомили, хто їм насправді влаштував “знайомство
зі смерчами”. Однак після відновлення багатьох міст Донбас став віднині… Донбасом.
Може, у Слов’янську та Краматорську засвітилася якась купка справді громадських діячів. І чому? Бо до цих міст прикута значна частина уваги українського телебачення, про них створюють сюжети, за їхнім повоєнним життям стежать журналісти і активісти.
До речі, у тому ж таки Слов’янську мовить “Громадське телебачення Донеччини” (перемістилося з Донецька), що дає можливість обговорювати журналістам неправомірну діяльність депутатів і усіляким способами критикувати їх. Люди мають відрізняти правду. Інша ж частина Донбасу знову у затишній для декого тіні. Саме там, поспілкувавшись із шахтарями, дізнаєшся, що половина з них у серцях і досі не проти повернути ополчення. Не віриш, коли дізнаєшся про це через “треті руки”. Cумно, коли довідуєшся гірку правду у безкоштовному шахтарському автобусі, старенькому і засміченому. Коли бачиш, як той автобус теліпається розбитими дорогами (вони розбиті не війною, ні!), то молодій людині, яка будує певні плани на майбутнє, взагалі не хочеться у цьому місті хоч колись знову з’являтися. Через це чимало дітей шахтарів розлітаються звідти хто куди. Змінилося щось на краще для цих сімей?
Із початку листопадових зрушень увесь Донбас був обурений революцією. Вона фактично стала викликом для нього. Гасла за Европу, спротив чинній владі і свобода висловлювання — усе це чуже і далеке від “понятій” пострадянського донбасця. У доповнення до цього на Майдані “спаплюжили” президента-земляка. На місцях роздмухували вогонь “князьки”: пасивному населенню прищеплювали антиукраїнські настрої, залякували безробіттям і нестабільністю. Від більшості донбасців у той період можна було почути тільки про страх втрати робочого місця. Унаслідок цього через інформаційний “інструктаж” місцевої влади пошкоджена інфраструктура регіону. І чомусь така незначна деталь відразу загубилася в ході передвиборчої агонії. Відразу у лінійку вишикувалися охочі після воєнного літа дограбувати все, що ще залишилося на сході України.
Знову вибороли. У трьох найбільших звільнених у ході АТО містах Донбасу — Лисичанську, Сєвєродонецьку, Рубіжному — лідирує “Опозиційний блок”. Зокрема, у Лисичанську після оприлюднення результатів виборів перше місце вкотре посів мер
міста, висуванець “регіонів”, на другому — комуніст. Незважаючи на те, що у виборах узяла участь менша половина населення, люди свідомо проголосували за представників цих партій. Ті, хто у місті розділяв проєвропейські позиції, уже встигли розчаруватися і перестати чекати будь-яких змін. Такі люди вважають за краще покидати рідні міста, де неможливість побороти встановлений порядок перекреслює майбутнє їхніх дітей.
У Сєвєродонецьку – схожі ситуація. Не дивлячись на фальсифікації, історію з чорнилами, які зникають, підкупом виборців, тут висловили довіру кандидатам від “Опозиційного блоку”. Нічого не змінила й проведена 23 жовтня євромайданівцями Сєвєродонецька акція проти “ОБ”.
У Рубіжному самовисуванець (колишній “регіонал”) набрав 48,62% голосів виборців. Відтак, виходить, що люди на Донбасі не аналізують своїх помилок і там, де зараз стоять українські військові, завтра може знову стояти “ополченіє”. Місцеве населення пустить їх, прийме. Нехай ці результати виборів у східних районах і були підробкою, нехай людям зараз важко адаптуватися в умовах можливих контрнаступів, однак непомітно, щоб у звільнених містах населення вирішило не здавати української землі зайдам.
Зрозуміло, що причина усього – саме в населенні, у виборцях. За фактом у невеличких містах сходу більшість – пенсіонери. Вони привчені голосувати за комуністів і, до речі, саме вони були тією першою рушійною силою, яка підтримала так зване “ополченіє” і в Луганську, і в Донецьку. Неабияку роль відіграє сама ментальність сходу. Її
витоки – радянські часи, потім — 1990-ті роки. Промисловий регіон приваблював до себе псевдопідприємців, що навчилися за ці роки захоплювати і розпродувати підприємства та перепродувати вугілля. Не дивно, що народ став заляканим утримувачем своїх хазяїв.
Українцям здається, що на Донбасі завжди існувала банда. На жаль, це справді так. Не змінилася ситуація, коли Янукович втік у Ростов-на-Дону. Не змінилася, коли з’явилося “ополченіє”. Не змінилася, коли відбулися чергові “демократичні вибори”. Але ж не може так тривати вічно. Уже не 1990-ті роки, прийшов час, коли можна і треба боротися за справедливіть.
Дар’я Зельонкіна
