0
0
Ці два явища абсолютно різні й дуже часто далекі одне від одного. Історія-процес – ідеально-об’єктивна. Відбувалися певні події, вони мали свої причини, наслідки, зв’язки з іншими подіями. Але! – проблема в тому, що жодна людина не знає, коли і як ті всі події відбувались. І це – причина необ’єктивності історії-науки.
Історія-наука базується на історичних джерелах, яким прийнято умовно довіряти. Одначе факт історичного джерела не тотожний історичному факту, бо джерела творять люди, кожен з творців джерел апріорі необ’єктивний, бо створює джерело під впливом власного світогляду чи світогляду замовника джерела. Тобто факти історичних джерел – необ’єктивні і не відображають історичні факти такими, якими вони були в реальності.
Історики-науковці беруть джерела, аналітично виділяють з них факти (історичних джерел), інтерпретують їх відповідно до власних гіпотез (теорій) і синтезують певну концепцію. Весь процес аналізу-інтерпретації-синтезу або аналізу-синтезу-інтерпретації відбувається під впливом світогляду історика-науковця. Таким чином у підсумку будь-який факт науково-історичної праці є двічі суб’єктивним: суб’єктивність факту історичного джерела плюс суб’єктивність інтерпретацій науковця.
Споживач науково-історичного продукту пропускає двічі суб’єктивні факти через фільтри власного світогляду, отримуючи в результаті тричі суб’єктивні факти.
Тож постає цікаве питання: чи можна взагалі вважати історію-науку – наукою? Якщо її результати настільки недосконалі й суб’єктивні, де ж тут власне наука?
З одного боку – так, історія-наука – це література, белетристика, що завгодно, але не наука. З іншого боку – вона виконує пізнавальні функції, підпорядковується певним законам пізнання, має методику й методології, тож це – наука. Принаймні, не менше наука, ніж літературознавство чи філософія.
Чому ж такі претензії до історії та істориків? Чому ніхто ніколи не каже про “переписування математики”, “переписування фізики”, а про “переписування історії” говорять усі, причому, зазвичай – істерично?
Через те, що певний набір фактів з певних (обмеженого кола) книжок дає можливість кожному вважати себе якщо не фахівцем, то принаймні знавцем історії. Інтерпретація фактів минулого впливає на інтерпретацію фактів дійсності і конструювання планів на майбутнє. Якщо казати зовсім грубо: кожен з нас приймає певні рішення, спираючись на власний досвід, який може бути як емпіричним, так і запозиченим у вигляді готових, сконструйованих кимось штампів. Якщо ж рішення стосуються націй чи держав – вони ухвалюються в тому числі й з огляду на “історичний досвід”. Прикладів – безліч.
Але ж річ у тім, що: по-перше, й математика, і фізика, і будь-яка інша наука “переписувалися” чимало разів. Не вірите – запитайте у Галілея й Копєрніка. І всі науки “переписуються” й зараз, бо відмирають/деконструюються одні теорії, виникають інші. Зміна наукових парадигм відбувається постійно й безупинно. Та фішка в тому, що до розуміння математики або фізики на рівні, достатньому для оцінки їх минулого й сучасного стану, доростають одиниці. А ось науки гуманітарні, й історія зокрема, здаються “широкому загалу” достатньо легкими для сприйняття “майже на фаховому рівні”. І не обов’язково при цьому розуміти, що “правильної” історії – не буває, тому, по-друге: як у будь-якій науці, факти постійно інтерпретуються в нових комбінаціях та із застосуванням нових методів. І кожна з цих “переписаних” історій – по-своєму правильна, але й по-своєму хибна.
Як працює будь-який науковець? Він висуває теорію/гіпотезу, й починає шукати факти для її доведення. Емпіричний рівень – теоретичний рівень. Довів – молодець. Не довів – теж молодець, бо негативний результат також результат. Шукай або нові факти, або нову теорію.
Те ж саме, здебільшого, роблять і науковці-історики. За винятком того, що емпіричний рівень через неможливість проведення історичних експериментів, замінюється роботою з джерелами. Але лемент опонентів у випадку з історією часто чутно далеко за межами наукових кабінетів. “Переписування”!!! Смішно… В ідеалі всі теорії, гіпотези й концепції мали б взаємно доповнюватись або поборюватись з тим, щоб у підсумку привести до близького до істини результату. В реалі – цього ніколи не буде. Саме через оту, згадану на початку, суб’єктивність.
Тому: не варто вважати, що хтось (хоч хтось!) знає історію. Ніхто не знає. Є люди, які володіють більшим фактажем, ширшим науковим апаратом і арсеналом методів, але й вони настільки ж далекі від істини історії, як і трирічна дитина, котра не знає навіть самого слова “історія”. Виходячи з цього, не варто вважати, що будь-який історичний міф (а інакше продукти історії-науки назвати важко) є істиннішим і правильнішим, ніж інші історичні міфи. І – найсмішніше: не варто навіть вважати, що конкретна дата “історичного факту” (загальноприйнята й “загальновідома” – нпр. 9 травня 1945 р.) справді відповідає саме цьому історичному факту. До речі, 8/9 травня 1945 року як день капітуляції Німеччини у Другій світовій війні може бути чудовою ілюстрацією такої невідповідності.
Володимир Криницький
