Птахи гинули одна за одною. Останніми згасли лебеді. Похилили шиї і повільно всихали, як нарциси в дідовому саду. Було їх дуже багато, і були вони повсюди.
Мені вже чимало років, але ще недостатньо, аби я щось у житті розуміла. Мене звуть Сонцеслава, бо народилася я під жарким сонцем першого серпня. Той рік усім запам’ятався своєю спекою, від якої танув асфальт, пересихали річки й гинули тварини.
Мама пітніла на лікарняному ліжку – чи, може, плакала. Їй допомагала бабця, яка другим оком уважно стежила за перипетіями мексиканського мила на екрані телевізора високо під стелею. «Геть з мого дому!», – кричала густо нафарбована Хуаніта, а бабця тягла мене за плечі. Я покинула материнське лоно червонолиця, рудокоса й широконоса. Сонце ж тільки міцніше трималося за шибки вікна. Мама витерла мені голову й поклала на затінений бік ліжка.
Жарко мені, весь час мені жарко.
Мама кудись відійшла. Куди – не знаю, я не питала. Питала – чому, але відповіді не зрозуміла, тож вирішила поки що не думати про це. Доглядали мене тато й дідусь, і це було прекрасно. Тато наливав мені суп у миску, і від його ложки завжди чувся звук, наче від двигуна. Перед сном тато завжди гладив мене по спині – від нижніх ребер аж до потилиці. Коли я плакала, тато гойдав мене й казав: «Ш-ш-ш-ш…» У нього було кучеряве сиве волосся, яке з часом покинуло половину його голови, а лоб розплився, як тісто для пирога.
Тато сидить долі в сараї, і піт стікає з його обличчя.
Я з дідусем щодня гуляла по двору з живністю. Її у нас багато, але найбільше ми любимо птахів, тому першими годуємо яскраво-жовтих курчаток, що сидять у старій картонній коробці. Дідусь дає мені одненьке в руку, і я тримаю його дуже обережно, щоб не ушкодити. Долонею відчуваю биття маленького теплого серденька.
Саме це згадалося учора. Я сиділа біля столу в кухні й дивилася у вікно, аж один горобчик впав з неба на землю, мов сухий лист. Я вийшла й узяла його в руку, тільки дві гостренькі ніжки стирчали з долоні. Мертвий горобчик. Розбився.
Я нічого не відчуваю, коли бачу рибу, що плаває пузом догори. Я не з тих, що перелічуватимуть всі відкриті рани землі. Кожну людину хвилює щось своє. Мене хвилюють птахи.
Поки я сплю, дідусь поливає сад, чистить у сараї і підмітає у дворі. Потім ми годуємо курчат, далі гусей і курей, а після цього підходимо до горіха, де на гілках висять годівниці для птахів. Я не можу до них дотягтися, можу тільки спостерігати, як вони гойдаються від вітру. У мого дідуся худі довгі руки з тонкими пальцями, якими він сипле їжу в годівнички й наливає пташкам води.
По кілька разів на день умиваюся, а вода випаровується з мого обличчя, перш ніж я встигаю облизати губи. Я все дивлюся у вікно й чекаю, чи побачу пташок. Хай будуть хоч крапки, що зникають у небі, чи горобці, які різко рухають головами, або лелеки з червоними й наче зламаними навпіл ногами.
Поле позаду хати брунатне й рівне. Нечітка межа неба й землі схожа на тріщину.
Улітку мені з дідусем доводилося сидіти в хаті, в похмурому напівмороці, на жовтому дивані з кросвордом перед телевізором. Дідусеві не можна надвір у спеку, тому для нього день буває лише рано-вранці. Потім тато жене його в хату.
«Дідусеве серце вже не так добре працює, – каже мені тато, – тож маємо берегти його від сонця». Два роки тому лікар заборонив дідусеві їсти все, що росте над землею. Торік тато заборонив дідусеві прибирати в сараї, піднімати важке й возити тачку. Власне, йому дозволялося тільки годувати птахів.
Хай би вже пішов дощ. Корита для води порожні, а я надто мала, щоб дотягтися до крана, й надто слабка, щоб носити воду з річки. Птахи знемагають від спеки.
Тато пояснив, що дідусь не міг більше нічого робити, не мав куди піти й до чого докласти своїх рук. Усіх курей і гусей я закопала біля дверей кухні, в пухку землю, з якої іноді проростають квіти. Це все, що я могла зробити сама.
Перш ніж птахи почали падати з гілок дерев, електричних дротів і стовпів, попадали пташки з даху нашого сараю. Пара лелек, п’ять голубів, близько десятка горобців, сірий яструб і велика чапля. А рано вранці щось стало дряпати по стінці. Дідуся не було в кімнаті, щоб запитати його, що робити, тому я пішла подивитися в сараї. Високо над моєю головою на товстій мотузці висіло дідусеве тіло й гойдалося, як годівниця для пташок.
У мене й у тата цілими днями з обличчя тече піт. Ми сидимо в хаті й чекаємо, доки спаде спека. Знадвору час від часу чується коров’яче мукання чи бекання овець, але більше не чути птахів.
З хорватської переклав Володимир Криницький