0
0
Зараз слова Макіавеллі про те, що корупція – мов туберкульоз, запущену форму якого важко лікувати, все ще актуальні. Але погодьмося – за умов правильного підходу і постійного догляду, добре дібраних медикаментів та постійної уваги лікарів навіть останні стадії хвороби піддаються лікуванню.
Проте Макіавеллі був далеко не першим, хто писав про корупцію, адже це явище сягає корінням мало не початків людської цивілізації. Вперше про хабарництво написали шумери у своїй «Артхашастрі». Зауважмо, що шумери стали також і піонерами у справі розвитку писемності. Отже, виходить, що корупція як така здавна стала невід’ємною рисою людини, надто ж – людини освіченої.
Чому так? Певна річ, над цим запитанням ламають собі голови ті, хто залишається небайдужим до проблеми. Здавалося б, вигода очевидна – я тобі гроші, ти мені послугу. І в сучасному світі усе починається із плиток шоколаду, коробок цукерок, а закінчується мільярдами, якими зараз оперує невелике число українців. Гадаю, кожній розумній людині зрозуміло, що жоден теперішній олігарх чесно своїх грошей не заробив.
…2000-й рік, палата державної дитячої лікарні. Батьки про щось тихо перемовляються, стривожено поглядаючи на ліжко, з якого щойно забрали хлопця-підлітка. Подейкують, його оперують вже вдруге. Тепер – щоб прибрати вату, яку лікарі залишили в ньому минулого разу, вирізаючи апендикс. А все тому, що його матір не мала грошей, аби «наперед подякувати» хірургові…
Очевидно, питання життя й здоров’я у людини стоїть на першому місці. Цим вдало спекулює чи не весь світ – починаючи від вітчизняних приватних клінік, де прискіпливий лікар уже на консультації віднайде у пацієнта енну кількість страшних, мало не смертельних захворювань, і закінчуючи «демократичною» американською системою медичного страхування. В останній, до речі, працює принцип – лікуємо тільки тих, хто заплатив наперед. Втрапити тут до лікарні без страхівки – влетиш у таку суму грошей, що очі на лоба полізуть. До прикладу, лікування зламаного пальця тут обійдеться не менш, ніж у 1000 доларів. Повернімося ж до України, тепер – до державних медичних установ.
Перше, що скажу, і, певно, нікому не відкрию Америки – зарплатня у медпрацівників дійсно вкрай мала. Але ж постає логічне запитання – хіба про це не в курсі абітурієнти, що вступають до медичних вишів? Скоріш за все, вони добре поінформовані про те, що коїться в «цеху». Але на практиці значна частина медиків в Україні, йдучи працювати, сподівається забезпечити собі існування шляхом різноманітних подяк – чи то наперед, чи то опісля. Погодьтеся, коли мова йде про лікування дитини, особливо – про хірургічне втручання, батьки ладні на все, аби тільки все з їх чадом було гаразд. Це означає, що вони, наслухавшись про халатність лікарів, поспішать якомога скоріше запевнити хірурга у своїй щирій подяці, перш ніж він приступить до операції. Гаразд, припустімо, їм пощастило – дитина здорова, батьки тим тішаться, та й лікарю непогано. А що, як до лікарні прийде вдова з малою дитиною, яка просто не має що дати медикові? Ось так «ненароком» і залишаються зашиті вата, ножиці – та, зрештою, що завгодно. Тож чому за те, що хтось інший має змогу дати хабар, неплатоспроможна людина має відповідати здоров’ям та життям своєї дитини? Тоді постає думка: а якби ніхто не платив, що, усім би щось «ненароком» робили не так? Чи усім би шкодили?..
Ця проблема в Україні є вже давно, вона, мов гангрена, швидко поширюється по всьому тілу, і вже дивись – зовсім мало залишилося від здорового організму. Що й казати, коли статистика свідчить – менше 10 % населення держави ніколи не давали хабарів. Проте чи це тому, що рівень свідомості у цих громадян високий, чи тому, що просто не виявилося грошей – як у вищеописаному випадку – залишається невідомим.
Наостанок скажу, що все-таки корупція – проблема культури. Не даватимеш грошей – не братимуть. Якщо б усіх українців, які так хочуть до Європи, в один момент осяяв цей простий принцип, гадаю, жили б ми тоді насправді, а не лиш декларативно, «по-новому».
Аліна Боднар
alina.bodnar@gmail.com
