Сто років тому, 1 лютого 1918 року, крейсер «Санкт-Георг» підняв червоний прапор, що стало сигналом до повстання інших кораблів австро-угорського флоту в Которській бухті в Чорногорії.
Чотири тисячі моряків – чехи, хорвати, угорці, словенці – не бажали більше вмирати за Австро-Угорщину, яка вже доживала останні місяці.
До кінця війни умови служби на флоті стали зовсім нестерпні. Офіцери забезпечувалися харчами окремо, а матроси буквально голодували. Загострилися і національні суперечності – народи імперії не відчували рівності. Уранці 1 лютого 1918 року «Санкт-Георг», що стояв навпроти селища Дженовичі, підняв червоний прапор.
Повсталі заарештували командувача флотилії контр-адмірала Александра Ганзу. Інші кораблі теж підняли червоні прапори, хоча не скрізь бунтівники змогли взяти командування під свій контроль. Ганза віддав наказ кораблям не зніматися з якорів, оскільки вони могли потрапити під вогонь «Георга».
Переговори йшли між контр-адміралом Ганзою і Антоном Грабаром, який виступав від імені повсталих. Моряки створювали ради за національним принципом, вимагали провіанту, демобілізації, свободи, миру й самовизначення для народів імперії.
До повстання приєдналися портові робітники, моряки бази підводних човнів і бази гідропланів в Кумборі.
2 лютого крейсер «Кайзер Карл VI» вийшов з бухти. Уночі повстання стихло на «Монарху» й інших кораблях. Бунт тривав лише на «Санкт-Георгу», «Кайзері Франці-Йосипі» й «Кронпринці Рудольфі».
3 лютого повсталим передали ультиматум. З Пули в бухту увійшли німецькі підводні човни, Австрія послала три бойових кораблі, сушею привели піхоту й артилерію. Повстання придушили.
800 моряків висадили на берег, половину з них згодом засудили. Чотирьох керівників бунтівників – Раша, Грабара, Брничевича й Шижгорича – розстріляли. Решті керівників повсталих вдалося на гідроплані втекти в Італію.
На цвинтарі чорногорського містечка Шкляра й досі можна знайти надгробний камінь з силуетом корабля і чотирма іменами керівників повстання, яких 11 лютого розстріляли.