0
0
Так, як було раніше, вже ніколи не буде. Ви вже ніколи не станете нам співгромадянами, яких можна за щось поважати.
Начебто, Крим і Лугандонія мають повернутися до складу України. Це було б логічно. Але хіба це можливо?
Хіба хтось зможе пробачити ці тисячі смертей? Хіба ви зможете знову спокійно поїхати до Криму і там купатися, знаючи, що ось ці люди, які горлають на пляжі: “Рапанчики жарєниє!” – що вони махали триколорами і тим самим гидким голосом репетували: “Расія!”?
Очевидно, що Росія з усіма її ресурсами не здатна забезпечити Криму навіть того, що давала Україна. Очевидно, що кілька років гибіння “суб’єктом федерації” протверезять три чверті кримчан. Та чи зможемо ми пробачити їм скоєне? Так само очевидно, що ні.
Майже 25 років минуло, поки з Белграда до Загреба прилетів перший після війни літак. Може, через 25 років і хтось з України збереться у Крим. Та чи пробачили хорвати сербам війну? Чи пробачимо ми росіянам і лугандонцям? Чи сприйматимемо ми кримчан як своїх? Знову ж відповідь очевидна – ні.
То що робити далі? Те, що треба було зробити ще 2014-го: дати Лугандонії можливість жити своїм життям. Звести між Україною і Лугандонією нормальний кордон, охороняти, щоб не лізли в Україну. Бо це ж зрозуміло, як шишка, що вони пертимуться в Дніпро, у Київ, у будь-яке місто, де живеться краще, ніж у них. І везтиумть сюди свій лугандонський мір. А позаяк мовного бар’єру немає, то вони почуватимуться не просто як удома, а ще й права качатимуть.
Нам треба розвивати свою країну. Нормальну українську Україну. Без 6-7 мільйонів вати. Або навіть без 20 мільйонів рускоязичних. З Хорватії виїхали майже всі серби і відкололося чимало території. Це не крах. Крах – це білорусія.
Визнавати Крим частиною Росії не варто. Це наш аргумент у міжнародних відносинах. А надати “вільну” Лугандонії – це спосіб зберегти життя наших хлопців.
Звісно, це не беззаперечна істина, але моя думка і моє бачення виходів таке.
Євген Шкодун
