0
0
Мені хотілося б, щоб сьогодні мене почули насамперед учителі й викладачі та батьки школярів і студентів. Закінчуються такі благословенні канікули, й після відпочинку одні з новими силами знову сядуть за парти, а інші навчатимуть їх.
Як-не-як, а в Україні налічується близько п’яти мільйонів учнів і понад півтора мільйона студентів. Це ті, що одні років через п’ять, інші через десять-п’ятнадцять ввіллються в українське суспільство як повноправні його члени і визначатимуть його подальший розвиток. А які вони будуть і як вони діятимуть — розумно чи нерозумно, на користь Україні чи їй на шкоду, — це великою мірою залежить від учителів та викладачів.
У Положенні “Про атестацію педагогічних працівників України” від 1 грудня 1998 року у статті 5 пункт 8 сказано: “При встановленні кожної із зазначених кваліфікаційних категорій або посадового окладу (ставки заробітної плати), присвоєнні педагогічних звань враховуються державні нагороди, рівень моральних якостей та загальної культури педагогічного працівника, володіння державною мовою”. Не просто знання, а володіння державною мовою, тобто й активне вживання її.
Ще гірше буває, коли в школі з українською мовою навчання деякі предмети вчителі ведуть російською мовою. Не бійтеся, відомі сепаратисти Колесніченко й Ківалов у створеному ними чи складеному в Москві під їхнім іменем законі “Про засади державної мовної політики” про росіян і зрусифікованих подбали незле. Щоб утвердити сепаратизм, вони, нехтуючи міжнародними рекомендаціями, вводять таку норму: “У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови і літератури, вивчення яких ведеться українською мовою)”. Хоч у школах для дітей національних меншин, як цього вимагають міжнародні правові документи (“Рамкова конвенція про захист національних меншин”, “Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту”), навчання мало б бути двомовне, щоб діти і своєї мови не забули, й державну знали. Мета ж сепаратистського закону — змалку виховувати в дітей зневажливе ставлення до України й українців, що на Донбасі робилося віддавна — і маємо наслідки.
Ведення уроків із будь-якого предмета в школі з українською мовою навчання російською мовою (а таке трапляється), якщо це не вивчення російської мови як іноземної, — це злочин і перед державою, і перед ді́тьми. Вимагати від учителя школи з українською мовою навчання, щоб він свої заняття вів і спілкувався правильною літературною українською мовою, — це не посягання на права людини. Вести заняття й спілкуватися з дітьми і між собою в школі літературною українською мовою — це професійний обов’язок учителів усіх предметів, і не тільки вчителів, а й працівників школи. Якщо вчитель чи працівник порушує цю вимогу, значить він не на своєму місці, як і директор школи, який допускає це, бо вони мовно калічать дітей, виховують у них двоєдушність, лицемірство. Рідної мови дітей вчить школа, а не тільки вчитель-мовник.
Українську громадськість повинно особливо турбувати становище в деяких вищих навчальних закладах Сходу, Півдня, та й Центру теж, де й досі викладання багатьох предметів ведеться російською мовою. Юнаки й дівчата в школі слухали уроки українською мовою, успішно склали зовнішні незалежні тести з української мови й літератури — а тут їм затуманюють мізки російською мовою, якої вони не вивчали й не розуміють до ладу́. Чверть століття минуло, відколи Україна вже не колонія Росії, а деякі викладачі й досі не хочуть цього збагнути, втямити. І звідси маємо підготовлених ними освічених сепаратистів на Донбасі, які зараз руйнують, нищать Донбас, створюють загрозу українській державі.
Ще в лютому 1991 року Рада Міністрів Української РСР ухвалила Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР, якою було передбачено, що навчання у вищих навчальних закладах України має до 2000 року повністю перейти на українську мову. Але цього й досі не сталося.
Об’єктивна причина — корумповані непатріотичні уряди. Є й три суб’єктивні причини: лінь, низький рівень інтелекту й ворожість викладачів вищих навчальних закладів. Розшифрую. Частині викладачів ліньки переписувати пожовклі конспекти тридцятирічної давності. Можна тільки уявити, як вони подають студентам найновіші досягнення сучасної світової науки. У другої частини викладачів їхній інтелектуальний рівень не дає змоги їм вивчити українську мову, щоб нею вести заняття. І нехай вони не кивають на те, що українська мова, мовляв, не здатна для високої науки. Перша в світі “Енциклопедія кібернетики” у двох товстих томах була видана 1973 року саме українською мовою, потім її переклали російською. І третя категорія російськомовних викладачів — це, власне, “п’ята колона”, яка не сприймає незалежної України, тихцем, а то й відверто шкодить їй й цілеспрямовано розчищає шлях для “русского міра”, який уже повністю розкрився на Донбасі.
Мова — зброя стратегічна. Нею, якщо це рідна мова, тобто мова свого роду й народу, підноситься інтелектуальний рівень нації; і нею, якщо це чужа, накинута окупантами, — пригнічується інтелектуальний рівень нації. Про це, посилаючись на найновіші досягнення психолінгвістики, я писав у статті “Рідна мова і інтелект”, яка друкувалася в журналі “Дивослово” і є в Інтернеті.
Україна — це не тільки територія, це насамперед українська духовність. А основою духовності народу є його мова. Народ без власної мови — не народ. Як мудро й справедливо висловився громадський діяч, поет Василь Василашко (цитую): “Нація повинна боронити свою мову навіть більше, ніж свою територію! Якщо нація втратить свою територію, то завжди в неї буде ще шанс і можливість повернути собі свої землі! Якщо нація втрачає свою мову… то в неї вже ніколи не буде своїх територій! Якщо ти цього не розумієш, то будеш вічним чиїмось рабом”.
Тут доречно навести висловлювання про вчителів відомого німецького політичного діяча ХІХ століття, творця Німецької імперії Отто фон Бісмарка (цитую): “Велич Німеччини — у німецькому народному вчителеві”. Перефразую: майбутня велич України — в руках українського вчителя. І ще його ж, Бісмарка, слова: “Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики”. Чи це можна буде сказати про наших учителів та викладачів стосовно України?
Сьогодні поведу розмову про дві речі: про викладання рідної мови й про мову викладання в школі та вищих навчальних закладах.
Рідна мова — ключовий предмет у розвитку й вихованні дітей. Як писав відомий німецький мовознавець Вільгельм Гумбольдт, “мова є ніби зовнішній вияв духу народу, мова народу є його дух, і дух народу є його мова”. Тим часом батьки нерідко скаржаться на те, що дітям важко дається вивчення рідної мови в школі. І винна в цьому не рідна мова, а підручники з рідної мови. Наша мова напрочуд логічно організована, треба тільки бачити її систему, розуміти її закони й закомірності.
Правила у деяких шкільних підручниках із рідної мови і нераціонально, і навіть неправильно сформульовані. Чого, наприклад, варте таке фундаментальне запитання в підручниках: яка різниця між мовою і мовленням? Я відповів би: така сама, як між деревами і соснами. Дерева — поняття родове, сосни — видове. Мова так само — поняття родове, мовлення — видове. У зміст українського слова мова входять значення (дивлюсь в 11-томний Словник української мови): “здатність людини говорити”, “набір мовних засобів”, “мовлення”, “чиїсь вислови” тощо. Отже, можна говорити лише про різницю між мовними засобами і мовленням: мовні засоби ми тримаємо в пам’яті, вони записані в словниках, граматиках; мовлення — це використання мовних засобів у спілкуванні, у передачі будь-якої інформації.
П’ятий клас. Діти прийшли щойно з початкової школи, і їх тут же ошелешують правилами на зразок (цитую): “У групах приголосних -ждн-, -здн-, -стн-, -стл- у вимові приголосні [д] і [т] випадають” — далі приклади. Чотири групи приголосних важко запам’ятовуються — знаю по собі. А можна було б обмежитися лише двома групами -стн- і -стл-. Ці спрощення справді досить поширені. Спрощення ж у групах -ждн- і -здн- відбувається лише в двох коренях: тиждень — тижня, тижневий; проїзд — проїзний, об’їзний і подібні. Їх можна було б подати як винятки — та й годі. Але цього правила, виявляється, замало, у підручнику ще додано: “У групі -слн- випадає звук [л]: масни́й (хоч масло) [насправді ж слово масний походить від масть, а не від масло], навмисне (хоч мислити)”. Чи потрібно цим захаращувати пам’ять дітей?
Правил, що стосуються вживання м’якого знака на позначення м’якості приголосних, у підручниках досить велика кількість: в одному з них — десять, у другому — вісім, у третьому — чотирнадцять, у четвертому — десять. І все одно не охоплено всіх випадків, пов’язаних із вживанням м’якого знака. Так, у першому підручнику нічого не сказано про вживання м’якого знака у словоформах типу в скриньці і в хатинці, підносься і піднісся; у присвійних прикметниках типу Васьчин і Парасчин; у другому нічого не говориться про те, що м’який знак не слід писати у словах типу кузня [ку́з′н′а], безбатченко, чудський (хоч чудь), не названо винятків; у третьому залишається неясним написання таких слів, як прип’ятський (від Прип’ять), бершадський (від Бершадь), передбачено надто багато винятків; те саме й у четвертому підручнику.
Правила повинні узагальнювати, виражати закономірності, а не описувати кожен окремий випадок. Хоч норми вживання м’якого знака чи не найскладніші в усьому правописі, проте й їх можна звести до обмеженої кількості правил. М’який знак на позначення м’якості приголосних може ставитися лише після букв д, т, з, с, ц, л, н [“де ти з’їси ці лини”] (що позначають зубні), а також після р лише перед о. Перед м’якими, пом’якшеними й шиплячими м’який знак звичайно не ставиться. У цій позиції м’який знак ставиться лише в таких випадках: 1) як виняток у словах тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати; 2) після букви л, якщо вона позначає м’який звук: село — сільський; 3) у непрямих відмінках та в присвійних прикметниках, якщо м’який знак є в початковій формі цих слів: брунька — у бруньці, нянька — няньчин; 4) у дієсловах перед –ся, якщо він є у формі без –ся: вчить — вчиться. Два правила і чотири уточнення.
У шкільних підручниках такого правила, що перед м’якими, пом’якшеними й шиплячими м’який знак не ставиться, нема. Але воно коротке, просте, легко запам’ятовується й повністю забезпечує грамотність. Чим коротші правила і чим менше їх, тим більша ймовірність, що діти запам’ятають ці правила і справді користуватимуться ними.
Або ось визначення в підручнику для шостого класу: “Іменник — частина мови, що означає предмет, відповідає на питання хто? що?, відноситься до певного роду, змінюється за відмінками та числами”. По-перше, визначення неточне: не всі іменники мають рід (ножиці, двері), не всі вони змінюються за відмінками (таксі, кенгуру), так само, як і за числами (молоко, ворота). По-друге, визначення громіздке, багатослівне: у ньому 16 повнозначних слів, а добре запам’ятовуються правила, у яких не більне п’яти-дев’яти повнозначних слів. Але науковоподібне. І отаке діти повинні навіщось запам’ятовувати, коли б досить було сказати просто і ясно: іменник називає предмет і відповідає на питання хто? що? Хоч і тут слово предмет — проблемне. Основне, що ця частина мови відповідає на питання хто? що? І саме це діти мають засвоїти як аксіому.
Мовні правила повинні викладатися лаконічно, просто й дохідливо. Саме так я намагався подати їх у посібнику “Практикум з правопису і граматики української мови”, який недавно вийшов новим виданням і, крім того, що є в продажу, ще й розміщений в Інтернеті на сайті “Школа української мови Івана Ющука”. Я б радив: перш ніж подавати дітям якесь правило з мови, заглянути в “Практикум”, як його можна сформулювати коротше й дохідливіше. Не обминайте в “Практикумі” й практичних порад щодо засвоєння теоретичного матеріалу “Та це ж просто”, де ведуть розмову Кмітливий і Допитливий. Дбаймо, щоб громіздкими, а часом і недолугими правилами не відбити в дитини охоту вивчати закони рідної мови. Ми не програму виконуємо (як колись було п’ятирічку на “ура”), а розкриваємо дітям таємниці нашої найкращої в світі мови, прищеплюємо любов до неї.
Проте правила самі по собі не найосновніше. Видатний німецький педагог Адольф Дистервег слушно вимагав (цитую): “У школі повинне панувати мислення, отже, — запитання й відповіді, пошуки й відкриття”. І ще в іншому місці він сказав: “Поганий учитель подає істину, добрий — вчить її знаходити”. Власне, й завдання школи — не стільки начиняти дітей знаннями, скільки вчити їх досліджувати явища й мислити, якщо хочемо мати в майбутньому динамічне, творче суспільство. Знання бувають фальшиві, знання старі́ють, знання забуваються, а навички мислити, тобто робити власні правильні висновки з побаченого й почутого залишаються в людини на все життя.
Щоб полегшити вчителеві роботу в цьому напрямі, я уклав посібник “Українська мова в школі. Методичні поради для вчителя”. Цей посібник є в продажу і в Інтернеті на сайті “Школа української мови Івана Ющука”.Сайт безплатний, доступ вільний. Це не розробка уроків з рідної мови, не коментування шкільних підручників, а спроба домогтися, щоб учні самі виводили правила зі свого мовного досвіду.
Ось який вигляд мала б мати подача теми “Написання не з іменниками” методом спостереження.
Робимо короткий вступ до теми. Мовляв, розрізняємо заперечну частку не, яка пишеться окремо, і префікс не-, який пишеться разом. Заперечна частка не щось заперечує, відкидає; за допомогою префікса не- творимо нові слова. Далі проводимо спостереження.
Спостереження 1. Чи можуть наведені слова існувати без не-: негода, нестача, неробство, непосида? Висновок: якщо іменник без не- не вживається, то це префікс і він пишеться як? Разом.
Спостереження 2. Пропонуємо дітям зіставити два вислови: Не бажання нам бракує — бракує умов для праці. Причина наших помилок — небажання ґрунтовно думати. У якому з цих двох висловів — у першому чи другому — йдеться про брак охоти щось робити? У якому з них можна вжити слово неохота, лінь? І як залежно від цього написано не? Отже, якщо не заперечує щось, то воно пишеться окремо, а якщо за його допомогою утворено нове слово, то не пишеться разом, як і будь-який префікс.
Або ось поширена помилка: після числівників два, три, чотири діти й дорослі теж нерідко вживають форму родового відмінка зошита, стола. Щоб діти позбулися цієї помилки, проводимо спостереження. Беру в руку один зошит і запитую: “Що тримаю в руці?” — “Зошит”. — “У якому числі ви назвали іменник?” — “В однині, бо зошит один”. Я беру в руку ще один зошит і запитую: “А тепер у якому числі вживете іменник?” — “У множині — зошити, бо їх є два”. — “Отже, два зошити, три зошити, чотири зошити, п’ять зошитів — іменник після числівників два і більше має стояти в якому числі? Звичайно, у множині”. Це я так раджу подавати дітям мовні правила в своєму посібнику “Українська мова в школі. Методичні поради для вчителя”.
Проте діти мають не тільки знати правила, а й постійно чути живу правильну літературну мову, щоб досконало оволодіти рідною мовою. На вулиці, вдома вони не завжди чують її. На жаль, у нас нема того трепетного ставлення до рідної мови, яке було в американських індіанців. Ось свідчення представника одного з індіанських племен Америки (цитую): “Наші матері витрачають щодня по дві години, навчаючи дітей правильно говорити мовою племені. Дорослий індіанець, який не володіє своєю мовою з абсолютною правильністю, фактично стає безправним: йому не дозволяють говорити при людях, щоб його мовні хиби не передалися слухачам, особливо дітям. Через те наші матері витрачають величезну кількість часу, домагаючись ідеальної точності у відтворенні нашої дуже складної граматики”. Щоправда, колись й у нас в селі про таких, хто калічив рідну мову, казали: “Ліз по лєсніці і впав з драбини”.
На початку нашої незалежності, коли міністром освіти був Петро Михайлович Таланчук, видали наказ Міністерства освіти № 123 від 7 вересня 1992 року, у якому ставилася вимога (цитую повністю): “Забезпечити упродовж усього шкільного дня, включаючи перерви, послідовне дотримання українськомовного режиму в навчальних та навчально-виховних закладах з українською мовою навчання і виховання, а також у тих, які почали перехід на нього”. Такий наказ, якщо ми дбаємо про нормальний інтелектуальний розвиток наших дітей, повинен бути повторений, і за його виконання мають відповідати керівники навчальних і навчально-виховних закладів своєю посадою.
Тим часом у деяких педагогічних колективах можна спостерігати таке потворне явище, коли вчителі в розмовах між собою переходять на “престижну” російську мову та й до учнів звертаються або відповідають їм “престижною” російською мовою. “Престижною” є мова колонізаторів. Коли римляни у І ст. до н. е. захопили Галлію, вони навіть не насаджували своєї мови, а поселилися в містах й ігнорували мову тубільців. Через два століття тубільці забули свою мову й перейшли на “престижну” вульгарну латинь.
Років тридцять тому, коли Україна ще була колонією Росії, я спостерігав таке дикунське явище. У вагоні поїзда — бабуся, мати й дівчинка років п’яти. Бабуся й мати розмовляють між собою українською мовою, а до дитини звертаються російською. Мовляв, нам не випало бути панами, то хоч ти панею будеш. Тепер цій дитині років 35, і не дай боже, якщо вона працює в освіті.
Російська мова серед українців в Україні неповноцінна, кастрована. По-перше, вона принесена в Україну не найкращими представниками російського народу, нормальна людина не кидає своєї землі і не преться на чужу в пошуках легкого хліба. По-друге, російська мова в Україні позбавлена природної бази розвитку, їй не потрібні синоніми, фразеологічні звороти, алюзії, відтінки значень. “Панімаєш — панімаю”, а україською розумієш, тямиш, кумекаєш, петраєш, кмітиш, шурупаєш, уторопав, розшолопав, утнув, збагнув, утямив. “Да, канєшно”, а українською так, таж так, авжеж, аякже, атож, отож, ага, еге, бігме, справді, справді-бо, звичайно, безперечно. Примітивна мова — примітивне й мислення. Цього й домагається “п’ята колона” в Україні. На цьому й трималися колонії.
Ось як характеризує російську мову в Україні відомий російський політолог москвич Андрій Окара в статті “На захист російської мови” (цитую): “Здається, ніде у світі не знущаються так з російської мови, як у Полтаві. Хіба що в Кременчуку, Миргороді та Лубна́х. Правда, у Харкові, Києві, Дніпропетровську, Луганську чи Одесі російська мова не набагато краща і також дуже далека від справжньої російської — мови Пушкіна, Толстого, Єсеніна та Андрія Платонова… Мимоволі ставиш питання: чи не час виживати із себе жлоба? Чи не досить мучити й паплюжити російську? Чи не пора згадувати українську — хай це й вимагає від кожного внутрішніх вольових зусиль? Адже без української мови українці втрачають свою загадковість та неповторність, а Україна — нехтує своїм історичним призначенням і залишається щось ні се й ні те…”
Іван Ющук
Слово Просвіти
