0
0
Є така чудова радіовистава за новелою Миколи Хвильового “Іван Іванович”, її частенько по радіо передають. І сам твір дуже гарний, з гумором і сатирою, й думки певні стимулює…
Наприклад, подумалось таке: “Івана Івановича” написано 1929 року. Новела про партактив, апаратчиків, функціонерів – це люди, що вже цілком пристосувалися до нового режиму, нових умов життя, “нової революційної інтерпретації”. Але ж… 12 років лише минуло з того часу, як Іван Іванович жив у імперії, за імперськими законами й, можливо, з імперськими переконаннями. Ну, не сам Іван Іванович, бо його таки витурили з юридичного факультету за “вольтер’янство”, але ж безліч його сучасників були продуктами імперської доби. А вже за 10-12 років вони – свідомі громадяни “країни Рад”… Дивно… Дивно?..
А хіба в 2003 році (через 12 років після Акту проголошення незалежності України) не було вже безліч “професійних українців”, ледь не з довідками про їхню героїчну боротьбу за Україну!
Мабуть, є щось таке (чи не споконвічне) в нашому національному характері – пристосуванство, плазування перед владою.
До речі, про довідки. Кілька років тому працював в архіві, розшукував документи про одну непересічну особистість. Траплялися мені справи, що повністю складалися з копій довідок про революційне минуле громадян. Буквально: довідка видана такому й такому у тому, що він/вона з … по … р.р. був революціонером. Підпис, печатка. На підставі таких довідок в кінці 1920-х і на початку 1930-х років “революціонерам” давали пенсії…
Україна.
Володимир Криницький
