0
0
Тетяна завжди вважала, що друзями можуть стати люди, тварини, але не природні явища. Це було помилкою. З початку війни на Донбасі її найкращим другом став дощ. Він учував зміни настрою, втішав та підбадьорював дуже вчасно.
Сьогодні вони разом були на Личаківському кладовищі у Львові. Жінка підійшла до поховань тих, хто загинув під час антитерористичної операції на Донбасі. Сірі надгробні плити з хрестами та такими знайомими назвами населених пунктів – Станиця Луганська, Краснодон, Щастя…Скільки їх тут? Сорок? П’ятдесят? Дуже багато зовсім молодих – 1991, 1995 року народження. Вам ще жити та жити, хлопці… Війна розпорядилася по іншому. Поруч з могилою мати загиблого юнака та її слова: «Будь проклятий, Донбас!» Сльози котилися з очей Тетяни, а дощ плакав разом з нею, хоча на небі й світило сонечко. Він, як справжній друг, намагався заспокоїти жінку, змити сліди болю, але рубці залишаться надовго, бо дуже великі втрати…
А зранку тихо падав дощ.
Дахи будинків і паркани…
Він так старався і хотів
Здається, змити серця рани…
Він шелестів і дріботів
Змивав з лиця сльози
краплини…
Холодним бути не хотів
В важкі й холодні, сірі
днини…
А потім раптом затиха…
І дивувався, мов дитина:
Нащо ж бо людям сльози
й біль?
І як же змити серця рани?
Не всі сліди змиває дощ…
З душі він смуток не стирає…
Він знає плаче,
як душа…
Її він в краплях
зігріває…*
Минуло лише три роки, як вона виїхала з Луганська, а здається, що то було дуже давно, адже особистий цвинтар нараховує десятки імен. Це щастя пролітає як мить, а горе воно назавжди…Ось, наприклад, Тетяна нещодавно дізналася про смерть Валентини Іванівни – жінки, з якою співпрацювала у рідному місті. Вони з чоловіком їхали на власному автомобілі до доньки у Київ, своєчасно не зупинилися на блокпості та були розстріляні. Зараз важко встановити, чому машина не стала – можливо, не спрацювали гальма чи водій літнього віку своєчасно не зорієнтувався. Ніхто не розбирався, а результат – смерть двох порядних людей…
А скільки людей пішли з життя внаслідок нестачі ліків, загострення хвороб, журби за рідною хатою, домашніми тваринами або близькими!? Жодний дослідницький інститут не обчислить ці людські втрати, що зв’язані з війною лише побічно. Так, першою жертвою на особистому цвинтарі Тетяни була далека родичка, яка торгувала на вулиці та отримала інсульт від несподіваного вибуху в облдержадміністрації. Якби не бойові дії, люди би жили…
З дитинства жінка пам’ятає слова матері, яка пережила німецьку окупацію: «Все можливо витримати, головне – лише б не було війни». Але вона все ж таки прийшла на Донбас й принесла біль та смерть. Життя Тетяни поділилось на дві частини: до та під час війни.
У червні 2014 року в неї з’явились нові звички. Ранок починався із відвідування Інтернету з метою з’ясувати, що сталося за ніч. Це визначало маршрут на день. При сильних обстрілах керівництво могло дозволити вийти на роботу пізніше або надати можливість працювати вдома. Вона навчилася відрізняти бойові броньовані машини – БМП від БТР, постріли з автомата Калашникова та гранатомета. Камуфляж, який одягають мисливці й рибалки, викликав роздратування або переляк. Звук гвинтокрила й літака ставав приводом відійти подалі від вікон, які були заклеєні скотчем або малярською стрічкою. Біля її ліжка стояла «тривожна валізка», під рукою було зручне взуття та одяг, щоб не витрачати зайвої секунди, коли доведеться за сигналом повітряної тривоги бігти до підвалу, бо бомбосховище знаходиться далеко від місця мешкання. До роботи необхідно їхати не 30 хвилин, як раніше, а годину – з урахуванням часу на блокпости та об’їзного шляху.
Саме з тої пори у Тетяни з’явився особистий некрополь збитків війни. На ньому були не тільки ті, хто загинув від обстрілів чи хвороб, але й однокласники, родичі, знайомі, сусіди, які загубили душу, продали її, повіривши в казку про Новоросію та щасливе життя у так званій Луганській Народній Республіці.
2014 рік став переломним для жінки, як і для інших луганчан – патріотів своєї Батьківщини. Отоді вона зрозуміла, яким дорогим для неї є жовто-блакитний стяг, гімн рідної держави, українські рушники, вишиванки… Саме вони були символами нового життя у демократичній країні, а в окупованому Луганську могли стати причиною попадання до підвалу будівлі СБУ, а іноді й смерті. З кожним днем жити у місті становилось небезпечніше. Українські прапори змінили російські триколори. Одну за однією штурмували адміністративні будівлі. Часто влада переходила до тих, хто не дружив із законом. Наприклад, приміщення обласного управління внутрішніх справ атакували ті, хто ще зовсім недавно знаходився за ґратами за бандитизм, крадіжки, проституцію. Під час захоплення споруди плюнути в обличчя людині похилого віку вважалося у них нормою. Нові господарі наказували персоналу звільнити помешкання за визначений ними час. Комп’ютерну техніку, меблі, службову літературу та документацію вилучати заборонялось. Багато паперових джерел вивозили, як нікому непотрібну макулатуру.
Знищувалися дачні кооперативи. Так, зять жінки разом зі своїм братом попали під обстріл на дачі, куди поїхали набрати ягід.
Чотирирічну внучку Тетяни у дитячому садочку почали навчати, як ховатися в бомбосховищі у випадку повітряної тривоги. Спочатку дітлахи боялися помешкання без вікон, а потім звикли до нього, бо повітряну тривогу оголошували декілька разів на день. Як же це жахливо усвідомлювати – діти акліматизовувалися до війни! Однак, семирічна донька колеги Тетяни, коли почула від дорослих про анексію Криму, довго обурювалася: «Задля чого вони забрали моє Чорне море?»
На сімейній раді вирішили, що першою повинна виїхати з міста родина доньки, бо маленька онука мусить мати умови для повноцінного розвитку, а не ховатися від обстрілів та піддаватися ризику смерті. Дядько зятя жив у Львові та прийняв рішення тимчасово дати притулок племіннику з сім’єю. Тетяна разом з чоловіком проводила своїх рідних на залізничному вокзалі у невідоме, на невизначений термін. Страждаюча душа матері потребувала розуміння й співчуття. Невеликий дощик постукав їй в душу дуже обережно, щоб не налякати. Він показував, що сумує разом з жінкою. Маленькі краплі падали на волосся, обличчя Тетяни, від його уваги та співчуття настрій ставав краще. Так почалася ця незвичайна дружба. Дощ став для жінки насолодою й вона раділа його появі.
Луганськ змінювався дуже швидко. Дорогами пересувалися воєнні машини, танки. Навіть мертвим на цвинтарі не було спокою. Бойові дії відбувалися й там. Іноді ті, хто прийшов проводити людину в останню путь, щоб зберегти своє життя, проводили церемонію поховання поспіхом.
Тетяну запросили до себе пережити лихоліття знайомі з Тюмені, але її родина вирішила виїжджати на територію України, бо вважали неможливим рятуватися у державі, яка принесла у твою країну війну, анексуючи Крим. З кожним днем залишатися у місті ставало все небезпечніше. Руйнувалися школи, лікарні, підприємства, торгові центри, кав’ярні, житлові будинки. Гинули або отримували поранення жінки, діти, люди похилого віку. Заступник директора установи, де працювала Тетяна, жила поруч з блокпостом у власному будинку та приносила до роботи показати повний пакет уламків снарядів, що збирала зранку на городі після нічного обстрілу. Шлях Тетяни від зупинки громадського транспорту до місця роботи проходив повз будівлі облдержадміністрації. З його відкритих вікон, що були закладені мішками з піском, стирчали дула знарядь. Кожного дня жінка відчувала себе під прицілом.
Виходячи з власного будинку ніхто не знав, чи повернеться туди знову. Жінка щоденно телефонувала донці до Львова, як тільки діставалася до робочого місця. Дзвонить черговий раз, каже, що все тихо та чує у відповідь: «Про який спокій ти говориш? У вас в місті «маршрутку» обстріляли у восьмій годині, є жертви». Робочий день починався о дев’ятій. «Маршрутка» піддалася обстрілу на західних кварталах, Тетяна їздила до роботи зі сходу. Загинули того разу 6 осіб. Виходить, що жінка та її колеги народилися в сорочці.
У другій половині липня, Тетяна отримала відпустку та під сигнал повітряної тривоги разом з сином виїхали потягом із залізничного вокзалу Луганська до м. Суми, де жила її колега. Наступного дня «прямі» потяги на підконтрольні Україні території вже не їздили. В установі, де працювала жінка, був оголошений вимушений простій. Чоловік, з яким вони прожили разом 30 років, залишився дома. Треба було доглядати за квартирами їх та доньки, дачею, старенькою «Копійкою», що залишилась Тетяні у спадок після смерті батька. У минулому році, на своє перлинне весілля, вони обвінчалися у найстарішій церкві міста. За три десятка років подружнього життя почуття були перевірені на міцність та тепер вже перед Богом пролунала клятва вірності один одному до самої смерті. Проте війна розлучила їх на невизначений термін.
Доки їхали тимчасово окупованою територією Луганської та Донецької областей Тетяна не зуміла побороти страх за себе та сина, заспокоїлась лише на Харківщині, коли побачила на залізничних станціях жовто-блакитний прапор.
Перші дні в Сумах жінка не могла звикнути, що місто живе звичайним життям. Люди гуляють в парках, молодь веселиться у барах, супермаркети проводять акції-свята, наче у країні нема війни. Подібні відчуття були після втрати батьків Тетяни – хотілося, щоб всі навкруги сумували разом з нею. Одного разу жінка зустріла відлуння війни в Донбасі й в мирних Сумах. Зранку траурна процесія перекрила їй шлях на базар. Прощалися з тридцятирічним юнаком-добровольцем, який загинув у Донецькій області. Люди різного віку проводжали захисника України на колінах. Лунала скорботна пісня «Гей, пливе кача…» Жінка звернулася до Бога з проханням прийняти душу юнака там, де крила роздають безкоштовно, бо він покинув землю, захищаючи Батьківщину.
Відмінною рисою міста була повага його мешканців до української символіки. Державні стяги різного розміру майоріли на магазинах, балконах й вікнах житлових будинків, прикрашали човнову станцію та легкові автомобілі. У жовто-блакитні кольори розфарбовані лавочки в парку, брами, панелі для утеплення осель. Тетяна сумувала за чоловіком, хвилювалася за його життя. Обстріли на Луганщині не зупинялись, у новинах постійно розповідалось про нові жертви. Мобільного телефонного зв’язку майже не було. Люди збиралися в окремих місцевостях Луганська, які вони називали місцями сили, щоб відтіля зателефонувати та почути голос близьких.
Щоб відволікти Тетяну від тривожних думок, сумська приятелька запросила її на відпочинок до міського озера. Штучна водойма, яку в народі називають Чешка, стала оазисом серед багатоповерхівок зі скла та бетону. Жінка дивилась на дзеркальну поверхню озера, слухала спів птахів та мріяла про возз’єднання своєї родини в рідному місті. Раптовий короткочасний дощ відвідав унікальний куток природи всього за 20 хвилин, але залишив Тетяні чудовий подарунок – веселку. Що може бути більш трепетне та чудесне, ніж це неземне диво? Дуга із семи кольорів над Чешкою – це був міст у щасливе майбутнє. Чорною фарбою веселку не намалюєш.
Дощ не обдурив жінку, коли подарував їй надію. Окремі позитивні факти відбулись у житті Тетяни найближчим часом. Чоловік прийняв рішення виїхати з Луганська, бо снаряд попав у сусідню багатоповерхівку, а що буде завтра ніхто передбачити не міг. Квартири доглядати стали друзі, які не планували покидати місто. У серпні родина об’єдналася у Новопскові, в орендованому флігелі.
Восени подзвонили з роботи, запропонували тимчасово працювати віддалено, на території Луганської області, яка підпорядкована українській владі.
Але війна без втрат не буває. Особистий цвинтар Тетяни поповнювався новими іменами. О зранку прийшла хазяйка флігелю, принесла цукерки та пиріжки, щоб пом’янути свого загиблого чоловіка. Почала плакати та розповідати про обставини його смерті: «З початком війни в області з’явилась можливість купити зброю, боєприпаси. Ось і брат мого чоловіка за декілька сотень гривень купив собі бойову гранату. Прийшов до нас у гості, приніс показати «лимонку». Брати стали сперечатися – справжня ця граната чи навчальна. Хазяїн взяв її в руки, пролунав вибух. Його брат отримав ушкодження, а мій чоловік загинув відразу. Дівера забрали до лікарні, він став інвалідом. Чекаємо рішення суду». Тетяна подумала: «Якою безглуздою може бути смерть…»
Осінь вступила у свої законні права. Зранку було холодно, іноді зривався перший сніг. Коли покидали домівку, брали тільки літні речі, тому що сподівались швидко повернутися додому. Купити нове було дуже дорого, бо треба оплачувати оренду житла, продукти харчування. Під час чергового, так званого перемір’я чоловік Тетяни поїхав до Луганська за теплим одягом та взуттям. Все пройшло вдало. Речі прибули вчасно. Жінка з насолодою їх нюхала, адже то був запах рідного дома. Ви собі не уявляєте, що це значить – чути аромат минулого, якого більше немає! Як же складно звикнути до нового міста, офісу, ліжка. Тяжко бути біженцем у своїй країні… Дуже часто жінка чула розповіді переселенців, що їх літні батьки не витримують розлучення зі своєю домівкою, протягом місяця після переїзду на нове місце йдуть з життя від туги.
Буття родини Тетяни поступово налагодилось. Її установа тепер працює у Сєвєродонецьку, де вони з чоловіком та сином орендують житло. Син закінчує вчитися в евакуйованому з Луганська університеті. Раз на півріччя всією родиною їздять до доньки у Львів. Буває іноді Тетяна і в Луганську, але доки його не визволила Україна, це не її місто. У родини жінки немає головного – основи, з початком війни вони живуть одним днем. Тіло залишається в одному місті, а душа в іншому.
Почуття єдності країни й громадської свідомості Тетяна відчувала на концертах українських музичних колективів. Виступи ансамблю танцю імені Вірського, Національного хору України імені Верьовки, вокальної групи «Піккардійська Терція» стали торжеством національного мистецтва як для мешканців прифронтового Сєвєродонецька так і для внутрішньо переміщених осіб, що тимчасово проживали тут.
Безкоштовний концерт групи «Океан Ельзи» у Лисичанську залучив багато шанувальників не тільки з міста проведення, але з сусідніх Сєвєродонецька, Рубіжного, Попасної. Родина Тетяни приїхала зі свого місця помешкання за дві години до початку заходу, щоб зайняти місця на стадіоні. Навкруги було багато людей у вишиванках, з українськими стягами. Разом з цим автобуси, автомобілі під’їжджали та під’їжджали. Всі були в доброму настрої. Пізніше у газетах писали, що концерт слухали понад 10 тисяч осіб.
Дощ, як друг Тетяни, нагадав про себе короткою зливою. Ця стихія об’єднала присутніх: вони ховалися під одну парасолю, один плащ в очікуванні дійства. Концерт розпочався із запізненням, бо у Вакарчука виникли проблеми з голосом. Прийом був дуже теплим. Слухачі підспівували, рухались у такт музики.
На останньому куплеті пісні «Мить», яку Вакарчук присвятив українським героям, пішов сильний дощ, само небо заплакало від почуттів. Виникло унікальне співзвуччя, породжене акордами дощу та ридаючих душ мешканців українського Донбасу. Ніхто не розходився, не рятувався від зливи, що нагадувала присутнім, як нелегко нашим оборонцям під час будь якої погоди захищати Батьківщину! Хіба є в природі щось більш нестримне, ніж могутність стихії? Що може сильніше зачарувати, як не потоки дощу та спaлaхи блискавок? Це був єдиний, український Лисичанськ, який символізував очищення, звільнення, оновлення. Він закріплював віру в перемогу!
Олена Кладова
м. Сєвєродонецьк
* Вірш Надії Панової
