0
0
Поразку Тулузького графства можна прирівняти до катастрофи Критської та Майя цивілізацій.
Збігнєв Герберт, «Варвар у саду»
Мої відкриття почались з того дня, коли в мій акаунт в фейсбуку теплим середземноморським вітром завіяло диво галантності і ерудиції, нащадка шляхетних династій, мсьє Домініка. Спілкувались ми в звичному руслі, аж поки мій новий французький друг не сказав фразу, (що, як я потім усвідомила, була тестом на мою едукацію) яка звучала десь так: «Коли французи нас завоювали». Не гаючись, я ще раз відкрила його сторінку, аби упевнитись, що він таки француз, а не бельгієць, чи, приміром, алжирець. Але ні – в особистих даних чітко вказано – Монпельє, Франція. Хм… Мовчки спостерігала я, що буде далі. А далі ми списали кілометри особистих повідомлень, аж поки мсьє Домінік знову не закинув в контексті розмови щось про «клятих жабоїдів…».
Тоді я вже не стрималась і чемно поцікавилась, що він, француз, має на увазі, коли називає французів «клятими жабоїдами». І отримала відповідь, яка вразила мене настільки, що я вирішила при найпершій нагоді викласти її для ширшого загалу.
Виявляється, що неймовірно красивий, славний винами, сирами, лавандовими полями і смарагдовими хвилями Середземного моря південь Франції – ніяка не Франція. І люди, що живуть там досі відчувають біль і сором за те, що дались стати загарбаними і звойованими вісім сотень років тому. Мешканці Лімузену, Гасконі, Оверні, Гієні, Дофіне, Бурбоні, Провансу та Лангедоку (а це добрячий шмат сучасної Франції), а відповідно таких міст, як Тулуза, Марсель, Альбі, Авіньйон, Ліон, Бордо, Монпельє, Тарн, Лімож, Гренобль, Ніца французами себе не вважають. Більше того – ненавидять самих французів і все французьке.
Наші підручники з історії говорять і про інквізицію, і про конкістадорів, про хрестові походи та про Столітню війну, війну Білої та Червоної троянд, лівонські війни і таке інше, лише чомусь уперто мовчать про Окситанію і катарів.
Королівство Окситанія (Occitania) – це скоріше явище, аніж держава чи нація. Адже чітко встановлених кордонів ця територія ніколи не мала. Це був наче союз однодумців, що жили одним культурним життям, говорили однією мовою і сповідували ті ж погляди на речі. З центром в Тулузі Окситанія простягалась від Каталонії, охоплюючи весь південь сучасної Франції, разом з Піренеями та межею Альп аж до королівства Монако на півночі Італії. По всій цій території у вжитку була окситанська, мова, яка, будучи найближчою до латині дає всі підстави вважати окситанців прямими спадкоємцями римлян, а це не абищо.
Дивна і якісна суміш кельтів з римлянами породила народ, що став оазою цивілізації на теренах середньовічної Європи. Абсолютно унікальний в своєму роді, він зумів серед хаосу і середньовічного варварства створити суспільство, в якому процвітала терпимість, толерантність і гендерна рівність. Саме тут зародились перші натяки на університети. Вихідці з арабського світу несли зі собою стародавні знання в галузі медицини, якими охоче ділились. Мусульмани жили поруч із християнами в абсолютній гармонії. Те ж стосувалось і євреїв. Існує думка, що одна з частин Тори була написана в цих краях, а в Тулузі збереглись ритуальні бані, що слугували для іудейських обрядів. Це суспільство, як я уже згадувала, було не схоже на жодне інше тогочасне європейське, за рівнем демократії та якістю законів воно дуже перегукувалось із Руською державою.
Їхнє мистецтво Трубадурів – мистецтво поетів-королів і поеток-королев було явищем притаманним лише Окситанії. Згодом його стали наслідувати по всій Європі. Але як саме слово «трубадур», що походить від окситанського «trobar», що означало винайти щось, що до тебе ніхто не вигадав, то правдиві Трубадури залишилися назавжди скарбом лише Окситанії.
В період розквіту епохи Трубадурів в історію увійшли благородні окситанки, Trobaїritz, які творили високу поезію, змагаючись в майстерності зі своїми братами по перу. Хоча серед них є ряд славних мисткинь, але згадаю про одну, котра була з народу. Окситанські хроніки стверджують, що така-то …… мандрувала країною і заробляла грою на лютні по шинках і робила це з таким успіхом, що за декілька років здобула статки, на які могла «придбати пів-Гасконі». Ця історія є не лише ілюстрацією до того, в якій шані було мистецтво в Окситанії, але й свідченням неабиякої поваги до жінки. Важко уявити, що дівчина могла спокійно подорожувати шинками без загрози своїй честі, та ще й мати повагу і добрий заробіток деінде, аніж на просторах дивовижної Окситанії. Там побутувало правдиве лицарське ставлення до жінки в ідеальному його варіанті. Нічого кращого людство не вигадало. Адже це було не лукаве підігравання прагненню жінки до самостійності і самодостатності. Це було рівноправ’я з урахуванням її ніжності і беззахисності. Окситанський чоловік не мстив жінці за її волю. І навпаки, коли вона в своїй слабкості потребувала лицаря – він був готовий подати руку. І ніколи малодушно не колов її своєю перевагою і силою. І ця особливість стала одним із приводів ненависті і нерозуміння з боку решти Європи, де зневага до слабкої статі була піднесена до рівня культу, тоді як в окситанському суспільстві все було геть навпаки. Властиво, після завоювання Окситанії їхня культура і звичаї розчинились серед їхніх загарбників і, як наслідок тепер ми маємо легенди про славнозвісну «французьку» ґалантність, яка насправді стала одним із трофеїв здобутих на омитих кров’ю землях чарівної Окситанії. Як і знамените «французьке» епікурейство.
З поширенням християнства в Європі стали ширитись розмаїті його відгалуження, які, в зв’язку з віддалянням від основи (навіть доречно сказати: оригіналу), а саме – від Христа, трактували кожен по своєму його вчення. І вони цілком би мали право на існування, якби Католицька Церква, очолювана Папою, не стала впевнено домінувати серед християнських течій.
Окситанський хрест
На межі ХІ та ХІІ століть зі сходу (за деякими версіями – з Далекого Сходу) до Окситанії прийшли катари (cathars). Назва походить від грецького «katharis» – чистий, і ці християни й справді несли зі своїми вченнями бачення зовсім іншої, не спотвореної нашаруваннями «людського» віри. Цей варіант християнства чудово підходив думаючим освіченим окситанцям. Це була дивовижна релігія, відгомін якої теж немало вплинув і на французьку культуру, незважаючи на те, що самі французи мабуть нізащо не погодились би визнати цього. Адже одним із догматів катаризму був особливий погляд на питання тілесних утіх. Бо ж тоді, коли католицькі доктрини намагались усіма способами загнати людську природу в рамки моралі, катаризм дозволяв чуттєвість не лише як засіб для продовження роду, але як найвищу насолоду, даровану людині, якою нехтувати є абсурдом. Це була дуже окситанська філософія – любов до життя, власна свобода і повага до інших. Властиво це помітно і з того факту, що катаризм, який був домінуючою релігією знаті, не чинив гонінь чи утисків на католицьку, єврейську чи мусульманську общину Окситанії. Вчення катарів були чисто християнськими і водночас настільки людяними, що віруючі, для яких тоді ще Рим не був абсолютною владою, стали поглядати дедалі більше в бік катаризму. Катари не вірили ані в рай чи пекло, зате признавали реінкарнацію (що може бути підставою для підтвердження теорії його далекосхідного походження), згідно з їх ученнями світ був створений силами зла, а отже все матеріальне несло в собі їх вплив. Властиво, звідси і випливають особливі, такі відмінні від католицьких бачення питань суїциду, контрацепції чи евтаназії.
Катаризм міцно укорінився в Лангедоку (Languedoc), із центром у місті Альбі, що стало найбільшим осередком цієї віри. Католицька церква звала їх катарами, а вищих служителів – Досконалими, Parfaits et Parfaites, за їхнє прагнення до чистоти віри. Але поміж собою у них побутували визначення простих Віруючих, Beliefs, і служителів – Воnne Hommes et Bonne Femmes. Це був розряд священнослужителів, що вели глибоко аскетичний спосіб життя, наслідуючи Христа. Вони не вживали у їжу скоромного, відкидали всякі матеріальні блага. Здебільшого мандрували країною, заробляючи ткацтвом або лікуванням, адже медицина, як я вже згадувала, в Окситанії була на небаченому в ті часи рівні. Серед них були представники і простого люду, а також і знаті. Служіння відбувались не завжди в церквах, а й часом просто на відкритому повітрі, де правили, згідно з окситанською традицією як чоловіки, так і жінки. Храмам катарським було не притаманне прагнення до розкоші у внутрішній і зовнішній оздобі, як церквам католицьким чи візантійським.
В ті часи католицька церква ще смиренно збиралась на теологічні диспути зі своїми опонентами. Але вже тоді було відчутно як наростає напруга і роздратування. Адже, коли на одному з таких диспутів з’явилась славна Есклармонда де Фуа, сестра Раймонда Роже де Фуа, графа Тулузького, їй кинули зневажливо, що тут не місце для жінок. Для високоосвіченої окситанки, вихованої в дусі рівноправ’я, це було шоком. Зрештою, не вона одна потрапляла в темряву після світла. Тут слід лише згадати королеву французьку Анну Ярославну чи германську імператрицю Адельгейду-Євпраксію, які після Руського двору були теж вражені звичаями при дворах своїх вінценосних чоловіків.
Печатка Раймонда VI Тулузького
Катаризм набував все більшого поширення, так, що Католицька Церква стала вбачати в ньому серйозну загрозу. Зрештою, це й не дивно, якщо катарські «ткачі» затикали за пояс найкращих схоластиків католицької церкви в релігійних дискусіях. Потроху катаризм все частіше називається єрессю, а його віруючі – єретиками. Та хто переміг, здобув абсолютну владу і пише закони, вибирає на свій розсуд, хто правий, а хто ні. Це і відбулось тоді, коли почались перші конфлікти між папами та графством Тулузьким, адже окситанська знать не підтримувала феодальну систему, бо складання присяг суперечило догматам катаризму, а, отже, відмовлялись платити і підкорюватись Папам.
І тоді Рим оголосив хрестовий похід – унікальний, адже тут вперше християни йшли на християн.
Оточені з усіх боків запеклими католицькими фанатиками, як-от іспанці, італійці, французи та німці, окситанці-катари не мали шансів врятувати свій земний рай від навали хрестоносців.
Як я згадувала, основним центром катаризму було місто Альбі, звідси і починаються знайомі нам терміни.
Монструальний собор в Альбі як вічне нагадування “єретикам” про міць католицької церкви
В 1179 році французи вирішують спробувати підкорити собі Окситанію і як привід використовують «єресь» сусідів. Це була перша з Альбігойських війн. Та для французів вона була невдалою. Катарські замки були надійно укріплені та важкодоступні, а військо – добре підготоване. Тоді французи пішли ні з чим. Та наступного разу за катарських «єретиків» взявся папа Іннокентій ІІІ, і ця постать разом з Домініком Гусманом та Симоном де Монфором стала кривавим символом геноциду як окситанців-катарів, так і окситанців-католиків. Дорогою до Риму, вертаючись з чергових невдалих перемовин з Раймондом VI Тулузьким був убитий папський леґат. Очевидно, це сталось невипадково, адже це вбивство стало приводом для другого, цього разу нищівного вторгнення в Окситанію, яке стало початком кінця цієї держави-феномена. І от загони французьких хрестоносців, які незадовго до цього ходили разом з самими окситанцями під проводом Раймонда IV Тулузького в Святу Землю, вторглись в Окситанію.
Граф Раймонд IV Тулузький
Один за одним падали, не витримуючи облоги орлині гнізда катарських фортець, розташованих на піренейських верхах. Карказон, Пейрепертюза, Пюлярен, Керібус, Лястур, Монсегюр – ці та інші укріплення ще пам’ятають той жах, що відбувався під їхніми стінами. Тулузькі правителі змушені були підписати васалітет, щоби зупинити страшну різанину мирного населення. Але це був лише початок жахів, що чекали на Окситанію. Услід за хрестоносцями в землі катарів прийшла інквізиція. Ця інституція була – вдумайтесь! – створена лише для того, щоби під маскою боротьби з Великою Єрессю (Great Heresy) підім’яти під себе багаті землі західного середземноморського узбережжя. В підручниках з історії цю деталь очевидно вважають невагомою, бо там є все, окрім цього чіткого і простого пояснення. Духовним провідником походу став пізніше канонізований Домінік Гусман, засновник ордену домініканців. Він називав себе «псом Господнім» і щиро вважав, що катарські єретики мають бути винищені до одного, байдуже діти то, чи жінки.
Карказон, місто-фортеця катарів
Те, скільки правовірних католиків постраждало в цьому хрестовому поході християн проти християн, сильно спростовує лише ідеологічний мотив цієї війни. На логічне запитання, що робити з окситанцями-католиками, що живуть поруч катарів-єретиків, один із провідників цього масового вбивства дав кричущу в своєму цинізмі відповідь, що ввійшла в історію. Звучала вона так: «Ріжте всіх, Господь своїх впізнає».
Наступні сто років перетворили квітучу країну в суцільну руїну. Люди, яким вдалося врятуватись від мечів хрестоносців і вогнищ інквізиції, жили в постійному страху. Катари, що продовжували сповідувати свою віру, змушені були поколіннями (!) переховуватись у лісах і печерах Піренеїв і Севенн. Добрі католики намагались надавати прихисток тим, з ким вони завжди жили в злагоді. І досі під будинками стародавніх окситанських родів можна знайти рештки підземель, якими можна було вибратися з дому на випадок несподіваних гостей. Інквізиція люто розправлялася з тими, хто допомагав катарам. Доноси і плітки були основною зброєю, якою послуговувались для того, щоби виявляти винних і невинних. Багаття з «єретиками» ще довго палали на просторах Окситанії, нав’язуючи окситанцям своє бачення любові до Бога… Миролюбні епікурейці були загнані в кут панічного страху. Апогеєм цього кошмару стала подія, що чорною сторінкою записана в історію Окситанії. 1244 року. 16 березня, після майже річної облоги, здалась остання, одна з найнеприступніших фортець катарів – Монсегюр, «Безпечна гора».
Всі, хто там залишався, а це – понад двісті чоловік, що навідріз відмовились зректись своєї віри в обмін на життя, були спалені на багатті всі до одного. Так загинула еліта Окситанії, цвіт нації.
16 березня до цього часу є днем трауру в окситанців і вшануванням пам’яті загиблих. Ця трагедія є настільки вражаюча, що, окрім численних згадок в літературі, знайшла ще й відображення там, де я його геть не сподівалась зустріти. Iron Maiden присвятили цим подіям пісню «Montsegur», в якій саме й описали історію падіння країни катарів.
Монсегюр. На місці зруйнованої катарської фортеці зараз височіє, інша, збудована уже французами значно пізніше
Не омину увагою роль Англії в історії Окситанії. Тут іще один стереотип лускає, як мильна бульбашка, бо ж нам відомо, що англійці недолюблюють французів, а ті – їх. Так воно і є. Адже не може бути інакше після того, як норманські барони тримали понад сто років Англію в покорі. Та й Столітня війна мала свої підстави й очевидні наслідки. Але тут ідеться саме про Францію. Тобто ту її частину, яка й була франкською державою. Зовсім інша справа з Окситанією. Недарма англійці, керовані мудрою Єлизаветою I, обрали свою власну релігію й відокремились від Риму, а заодно від усяких зазіхань і спроб посередництвом пап впливати на зовнішню та внутрішню політику країни. Те саме сталось фактично і з Окситанією. Адже не релігійні розбіжності були причиною хрестових походів на «єретиків», а відмова платити Риму і підкорюватись папам. Це був варіант рекету Середньовіччя. Лише шляхетного, вбраного в лати та багрянці. Та окситанців зрадило місцезнаходження. Адже якими важкодоступними не були їхні фортеці, вони не могли довго стримувати наступ варварів з півночі. Англія все ж була захищена морем і, щиро кажучи, не могла йти в порівняння кліматом і родючістю з розкішним узбережжям Середземного моря, а тому вабила загарбників значно менше. Вочевидь, схожість менталітету в чомусь стала причиною тривалих і міцних зв’язків між Англією й Окситанією. Та й родинні зв’язки між аристократичною верхівкою цих двох королівств навічно пов’язали їх в історії. Найвідоміші постаті, що стали символом Англії тих років, були окситанцями. Мова йде про Елеонору Аквітанську та її синів – Ричарда Левове Серце й Іоана Безземельного, сучасника Великої Хартії Вольностей (Magna Carta).
Надгробок Елеонори Аквітанської та короля Генріха II Плантагенета
Ця жінка, будучи внучкою першого Трубадура Провансу Гійома ІХ Аквітанського і дочкою Х герцога Аквітанського Гійома де Пуатьє «Святого», була мало що найбагатшою та найвпливовішою жінкою тих часів цілої Європи, до того ж, згідно з окситанськими традиціями запросто подалась услід за чоловіком, французьким королем Людовіком VII Молодим у хрестовий похід, а потім, коли той її вкінець розчарував, не довго думаючи, розлучилась з ним і одружилась з англійським королем Генріхом ІІ Коротким Плащем. Її син, Річард, котрий Левове Серце ідентифікував себе як окситанця і був Трубадуром, про що свідчать написані його рукою пісні та поезії.
Уривок з книги про мистецтво Трубадурів, де цілий розділ присвячений творчості короля Річарда Левового Серця
Я лише недбало черкнула по поверхні, описуючи історію цього народу. Хтось, може, вирішить, що я підняла якісь запилені фоліанти і витягла на світ Божий, те, що давно було та загуло, то одразу заперечу.
Чому слово «Окситанія» для більшості, навіть немало освічених людей є чимось, вперше почутим? Чому ми не вивчали цього в школі? Чому лише ретельні дослідники історії (та й то здебільшого лінгвісти ) знають про існування окситанської культури? От саме цей момент замовчування й насторожує. Навіть не замовчування. Бо ж ніби інформацію про це можна знайти, якщо забажати. Але ніхто не вписав цього волаючого історичного факту в обов’язкову програму. Не дуже про це говорять і самі окситанці. Та це й не дивно, якщо знати обставини тих подій.
Жахіття інквізиції настільки закарбувались в генетичній пам’яті (ви не повірите, але це так!) окситанців підсвідомим панічним страхом, що й до цього часу помітно, як вони стараються довести, що стали праведними католиками. Адже коли батьки, горді нащадки давніх родів Лангедоку, дають дитині ім’я одного з найлютіших катів свого народу стає зрозуміло, що це – не зрада. Це – підсвідомий захист. Маскування. Те, до чого привчили їх століття виживання за рахунок добре зіграної ролі. Бо, якщо ти хотів жити, творити, працювати, заробляти – ти мусів асимілюватися (о, Україно, як тобі це знайомо!), а отже – забути свою мову, релігію предків і стати покірним підданим Королівства Франції, а згодом – громадянином Французької Республіки (яка наче понад усе цінить права та свободи, належні людині, і славиться гуманістами).
По-друге, ці люди пам’ятають, як сьогодні, всю велич свого народу, і горда кров велить їм мовчки ковтати палючі сльози поразки. Вони не схильні до того, щоби волати на кожному кроці про те, як втратили свою державу під напором варварів, якими були для них французи. До того ж, на хвилі відродження окситанської самобутності виплило немало ділків, які опустили трагедію Окситанії до рівня байок для туристів і жваво приторговують цим товаром. І це – зворотна сторона популяризації цієї теми. Бо, з одного боку, тамтешня еліта намагається заявити про свою культуру на весь світ, а з іншого починаються дешеві спекуляції на тему їхньої трагедії. Тому вони воліють краще зберігати цю пам’ять в межах своєї спільноти, ніж розповсюджувати на утіху натовпу.
Але в умовах постійної брехні щодо нашої власної історії (мої окситанці зітхають, що історію пишуть переможці…) важко стриматись, щоби не спробувати відкрити ганебну завісу, якою цивілізовані народи приховують цей акт канібалізму. Різанина, яка тривала понад сто років, є безумовно однією з найчорніших сторінок в історії європейської спільноти. І вдвічі страшніша вона тим, що досі не визнана Католицькою Церквою і досі приховується самими французами. Адже ця історія, найімовірніше за все, стала би в один ряд із іншими, якби не уперте замовчування, яке триває ось уже вісім сотень років.
Єдиний, хто пробував відновити справедливість, був Іван Павло ІІ, якого, виявляється, весь західний католицький світ недолюблював за його слов’янське походження. Він неодноразово намагався підняти питання геноциду катарів Католицькою Церквою до рівня офіційного визнання. Та його старання не увінчались успіхом. Подейкують, що в останні місяці життя в папи Івана Павла ІІ з’явилась дивна звичка – він бичував себе, на зразок середньовічних монахів, наспівуючи стародавній гімн катарів. Пісня, змісту, якої ніхто до цього часу не в стані розтлумачити, заворожує і насторожує. В її вібраціях, які проходять крізь тіло і душу, не чути заклику до боротьби, ані болю. Вона просто стискає серце і не відпускає зі своїх обіймів аж до останньої ноти. Слухаючи це, ти відчуваєш, що зайшов на чужу територію, і поспішаєш утекти. Я її чула, і кожен, хто слухав, скаже те ж.
Хрестові походи й інквізиція вернулися сюди знову в XVI столітті релігійними війнами між католиками та гугенотами, чия поява була лише відродженням давніх релігійних традицій на цих землях. Власне, апогей цієї боротьби – Варфоломіївська ніч – була не що інше, як зухвалий виступ французької знаті проти останнього короля-окситанця, Генріха IV Наварського, і фактично повтором подій трьохсотрічної давнини.
У час першої Французької революції південці знову спробували вийти з-під влади Парижа, або принаймні здобути автономію. Але вічний страх втратити підкорену чималими зусиллями Окситанію не сприяв цьому, і Південь знову залишився під гнітом, адже, десь усвідомлюючи явну культурну перевагу окситанців, французи не послаблювали тиску на цей народ ні на мить. І тільки таким чином їм вдається ось уже скільки часу не допускати навіть закликів до незалежності, як це приміром останнім часом активно форсує Каталонія, яка є історично частиною Окситанії, а каталанська мова є хоч і простішим, та різновидом тієї ж окситанської. І тут зауважу, що і самі каталонці не вважають ані саму Іспанію батьківщиною, ані іспанську мову – рідною. І причини тут ті ж, що і у окситанців Лангедоку.
Напис у школі періоду заборони окситанської мови: “Говори французькою – будь чистим”
Я говорила про часи, далекі від сучасності, а тому і дикі своїми законами і вчинками. Але не так давно (а саме у 1969 році) у школах Півдня остаточно заборонили вивчати окситанську, а дітей, які говорили рідною мовою, карали та всіляко принижували. Як наслідок – зараз навіть та частина молоді, яка продовжує ідентифікувати себе як окситанці, не володіє вже окситанською. Не сприяє її поширенню й те, що ця мова є втричі складнішою за структурою, ніж французька, яка і сама є непростою, адже увібрала в себе за віки безліч окситанських слів і зворотів. Властиво, самі окситанці говорять про те, що це і є їхня втіха, ба навіть помста – цей унікальний випадок в історії, коли завойовник прийняв форму завойованого. Та, коли знати, що за диво цей народ, то розумієш закономірність такого розвитку подій. І правда, окситанці і їхня культура – як золоте шиття на тлі культури Франції. Це легенда про Ґрааль, витоки якої ідуть саме з Окситанії, бо вважається, що хранителькою його була та ж Есклармонда, невпинні чутки про Вежу Знань, де, як вважалося, зберігались вцілілі рукописи римських і грецьких часів (Le nom de la Rose, Умберто Еко), дивовижні тамплієри, що знайшли прихисток саме в Окситанії, що теж невипадково. Та й те, що Нострадамус був вихідцем з цього народу, дає поживу для роздумів.
Згадаймо і гасконця д’Артаньяна, (зрештою, реальну персону), який після прочитання цього дуже по-новому виглядає на тлі «Трьох мушкетерів». Адже його постать – не що інше, як завуальована талановитим автором роль, яку відігравала підкорена Окситанія в історії Франції. Та й постать руссільйонського шляхтича Ла Моля з «Королеви Марго» теж обрана невипадково. Схоже, сам Дюма був не байдужий до цієї теми.
Ще хочу згадати цілком реальних, а не літературних окситанців. А ними були, окрім тих, яких я вже згадувала, Монтень, Оноре де Бальзак, Поль Сезан, Каміль Пісаро, Огюст Ренуар, Анрі Тулуз-Лотрек, Жак Шампольйон, П’єр Магнол (іменем якого був названий адаптований ним до росту в середньому кліматі сорт магнолії), нобелівський лауреат Фредерік Містраль, який відродив з забуття рідну мову, Жак Ів Кусто, Сірано де Бержерак, Франсуаза Саган, Теофіль Готьє, Альфонс Доде, Андре Жід, Жан Поль Сартр, Адольф Вільям Бугро, Гамбетта, Франсуа Міттеран, Одрі Тоту.
Славнозвісна косметична фірма L’Occitane en Provence, заснована в 1976 році провансальцем Олівьє Босаном, за задумом власника, своєю назвою мала гучно заявити про існування Окситанії на карті Європи – адже саме після кризи сімдесятих піднялась хвиля відродження та патріотичного духу самих окситанців.
Зараз корінні мешканці півдня Франції спромоглись лише відвоювати собі суто формальні (я би сказала навіть, декоративні) права. А саме – проведення національних фестивалів, визнання історичних меж з умовною назвою «Окситанія» і дубляж дорожніх вказівників з назвами міст і сіл окситанською. З цієї невеличкої перемоги можливо невдовзі почнеться і відродження їхньої дивовижної мови, яка зараз, на жаль, перебуває під загрозою повного зникнення.
Наприкінці зауважу, що тим, хто підніс окситанську до високого літературного рівня після повного знищення самої Окситанії, був Данте, який одну з пісень своєї «Божественної комедії» написав цією мовою, власне він і визначив поняття мови «оків». Бо, властиво, Лангедок – назва регіону, що був центром Окситанії – це не що інше, як «lingua d’oc», себто «мова так» або «мова таків». І ось так несподівано виявляється, що звичне нам коротке «ок!» – є теж окситанського походження.
Ось така цікава і водночас трагічна історія Забутого Королівства, Le Royaume Oubliе.
Та народ цей, як і їх мова «таків», і досі живий, досі до кінця нескорений саме тому, що не забуває ані своєї історії, ані своїх ворогів. І хоч гербом миролюбних окситанців є золотий хрест на тлі червоного полотна – символ південного сонця і кохання, а гімном – журлива пісня про любов, складена одним з далеких Трубадурів, Жофре Рюделем, не слід недооцінювати потугу лицарської звитяги, що кипить в їхній крові до цих пір.
