0
0
Інженер-програміст Еміліо Донатов живе у курортному хорватському місті, не має постійної роботи і перебивається випадковими заробітками.
Час від часу його залучає до співпраці місцева поліція, що дає йому змогу якось покращувати своє фінансове становище. Окрім цієї не зовсім офіційної роботи Еміліо (Міма) разом із товаришем адмініструє добре прихований від сторонніх очей сайт «Базарчик», де продають не тільки легальні речі, але й наркотики. Творці веб-сторінки намагалися зробити місце, де можна було вільно висловлюватися, не боятися влади і будувати «кращий світ». Натомість отримали нові проблеми і злочинні гроші – відсотки від трансакцій на сайті, до того ж – віртуальні.
Та справжні непереливки почалися, коли шеф поліційної дільниці поставила Мімі завдання відшукати особу, яка ховалася за мережевим нік-неймом Додола.
Міма опиняється в обставинах, коли не тільки не знає, що станеться наступної миті, а й не може бути певний, що взагалі зостанеться живий.
Для українського читача може бути не зовсім зрозуміла назва, а хорватською вона ґрунтується на грі слів: «квадратура кола» (kvadratura kruga) як давня математична проблема, як річ, яку майже неможливо обрахувати, порівнюється з «квадратурою боргу» (kvadratura duga) – борги керують життями багатьох наших сучасників, і способу звільнення з їхніх тенет шукати треба довго.
Дія роману захоплює читача практично з перших сторінок книжки, і далі вже складно відірватися від читання, адже тільки й чекаєш: що ж буде далі? Желимир Периш, чия перша «велика» книжка мала «жіночу» тематику, цього разу виступив у незвичному для читачів амплуа творця детективу, і виступив напрочуд вдало. Освіта системного інженера та ретельне пізнання й глибоке осмислення навколишньої реальності дала змогу писати не про щось вигадане, а про те, що постійно відбувається навколо автора. Сотні тисяч людей живуть від заробітку до заробітку, тисячі розумних і освічених фахівців не можуть знайти роботи, тисячі звільнених працівників втрачають свої придбані в кредит авто та іпотечні квартири. І ми це бачимо щодня, і ми це все знаємо.
І знаємо, що зниження рівня добробуту неминуче викликає зростання кількості злочинів, і переважна їх більшість стається через гроші, точніше – через відсутність засобів існування.
Герой Желимира Периша не найгірший представник свого народу, та, очевидно, не зміг адаптуватися до життя у суспільстві, в якому окрема людина нікому не потрібна і нікого не цікавить. Еміліо через силу борсається у цьому житті, та не його зверху, а банків і держави, і руки слабнуть, а воля лягає спати.
Ми живемо в інформаційну добу, та чи змінив нас на краще стрімкий прогрес, чи ми стали ще гірші, ніж були в ті часи, коли пересуватися треба було пішки, а новини дізнаватися від сусідів та на ринку? Чіткої відповіді на це запитання ще ніхто не дав.
Міма вважає, що людина – лінькувата і тупа істота. «Здатність ігнорувати знання, а не накопичувати його – ось основна відмінність людини нашого часу», – так здається Мімі, і в цьому він не дуже помиляється. Заголовки новин, які весь час змінюються, короткі повідомлення і цілковитий безлад у головах – не найкращі спільники для ментального здоров’я.
Окремі критики закидають авторові, що його персонаж – занадто інертний, не спроможний навіть з таким «престижним» дипломом знайти собі роботу. Справедливо. Та хіба ви не знаєте таких? Ви не зустрічали людей, що так і не змогли адаптуватися до зміни суспільної моделі з умовно-соціалістичної до дико-капіталістичної. А Хорватія ж бо – наша посестра на шляху з тоталітарної (хоч і м’якої югославської) системи до демократії європейського зразка. І дарма, що хорвати вже члени Європейського Союзу – проблем і в них ще чимало, і їдуть від них теж і до Австрії, і до Німеччини по краще життя.
Окремо слід сказати про мовну майстерність письменника. Ще у його оповіданнях і першій книжці «Мучениці» було помітно, що автор любить гратися зі словами, намагається шукати точні й водночас красиві вислови, завдяки чому навіть іноземний читач має насолоду від читання, від смакування тексту й розповіді.
Чулися й нарікання, мовляв, замало Периш вживає діалектизмів, позбавляє свої твори далматинської специфічності, занадто уніфікує до «стандартної» хорватської. Що на це можна сказати? Я особисто не люблю і в українській літературі надмірного вживання діалектних слів, а тим більше – суржику, і не вважаю, що це якось збіднює мову, – як нашу, так і хорватську. Літературна мова існує як взірець того ідеалу, якого мають прагнути носії мови. І не література має знижувати свій рівень до жителя глухого села, а читач завдяки літературі вивищуватися над своїм рівнем. І важливе завдання – підвищувати рівень читача – Желимир виконує вельми успішно.
Твір вийшов досить напружений, динамічний, з неочікуваним фіналом. А письменник вже готує сюжетні лінії та їхні сплетіння для продовження роману. Віриться, що не менш цікавого і гострого.
Želimir Periš. Mima i kvadratura duga. Zagreb, Algoritam, 2014. 236 s.
Володимир Криницький
