0
0
Чому Росія надає такого значення поширенню російської мови в сусідніх державах? І відповідно чому Україна не надає? “Росія закінчується там, де закінчується російська мова”. А як щодо України?
В Україні одна державна (офіційна) мова — українська. Відповідно до Конституції України, законів України та Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України державність української мови є невід’ємним атрибутом конституційного ладу держави.
Підґрунтям статусу української мови як державної (офіційної) є державне самовизначення української нації. Завдання державної мовної політики полягає в унеможливленні перетворення України з суверенної національної держави у денаціоналізований географічний простір, з меж якого мовами інших держав буде витіснено мову українську.
Проте нерідко можна почути начебто мова не є такою вже важливою, що мовна політика в Україні взагалі не потрібна. Перед кожними виборами знову дістається з шухляд вже достатньо занафталінене мовне питання. Попри те, що ніхто ніде й ніколи не забороняв у побуті говорити будь-якою мовою, щодня можемо чути на вулицях мегаполісів і англійську, й французьку, арабську, корейську, не кажучи вже про російську.
Державна ж офіційна мова призначена бути уніфікатором, об’єднавчим фактором. Така державна політика діє в кожній країні, і для України, де українська мова століттями піддавалась утискам, не підтримання української мови, як обов’язкової для держслужбовців є помилкою.
Як відомо, і після Майдану 2 питання обов’язковості знання держслужбовцями української мови лишилось поза інтересами держслужбовців найвищого рангу. Хіба не важливо якою мовою буде говорити державний службовець? Писати закони, надавати адміністративні послуги, спілкуватись… Може не Україні служать, а іншій державі… слугують?
Отже, і тут мова стає розмінною монетою політиків, яку вони так легко й безтурботно жбурляють… Тому політична заангажованість в Україні відображається у всіх сферах суспільного життя.
Політики замість покращення соціально-економічних показників щоразу вдаються до випробуваного, на жаль поки що безпрограшного варіанту – ідеології. Одним з ідеологічно-політичних питань залишається питання статусу єдиної державної мови.
Результати кожних виборів показують, що український народ завжди готовий терпіти негаразди і скруту, але ніколи не відмовляється від ідеологічних питань, – своєрідна ірраціональна мотивація, відбір пустослів’я й маніпуляцій замість вдалих концепцій розвитку, успішних менеджерів, програм. Логічним є висновок – коли українці, як єдина нація заявлять про своє небажання піддаватись засобам маніпуляцій, раз і назавжди відстоять статус української мови, як єдиної державної, нашим можновладцям буде справді скрутно – доведеться старанно працювати й дійсно доводити ефективність своєї роботи.
Натомість маємо ефективний PR, Soft Power та цілий набір інструментів маніпуляції громадською думкою. Суспільству нав’язуються міфи про необхідність, невідворотність запровадження другої державної мови, більшого поширення вже й так пануючої російської, про начебто насильницьку, агресивну і всеохоплюючу українізацію.
Часто наводять як приклад Канаду. Такі приклади недоречні, оскільки ані англійська, ані французька не є мовою корінного населення.
Інший приклад, який досить часто наводять проросійські політики – Фінляндія, де є дві державні мови – фінська і шведська. Українські прихильники мови сусідньої держави говорять, що цивілізовані фіни на подяку братньому шведському народу за його надзвичайно великий внесок в фінську культуру зберегли і жваво використовують шведську як державну.
Фіни про версію українських проросійських політиків не знають і тому досі ще вважають, що збереження шведської як державної є лише формальним пережитком, залишком після колонізації Фінляндії. Саме тому шведська мова, попри її мелодійність не набула поширення у спілкуванні і що найголовніше, не вважається престижною. Бо є історична пам’ять.
Чому українця, якщо він за єдину державну мову, проти надання російській статусу державної одразу зараховують до ворогів Росії? Варто замислитись, чому Росія надає такого значення поширення російської мови в сусідній державі? І відповідно чому Україна не надає? Хоча б у своїй державі.
Відомий вислів «Росія закінчується там, де закінчується російська мова. А що можемо сказати стосовно України? Яка мова панує в Україні? Чому?
Ми не щодня читаємо офіційні державні джерела тієї чи іншої інформації, підручники, довідники, але щодня заповнюємо своє дозвілля. Кіно (як справедливо говорив В. Ленін, який добре розумівся на методах пропаганди, «найважливіше з мистецтв»), мультики, дитячі книги, ігри, розважальні програми, радіо, телебачення, інтернет, газети, журнали, музика – все це переважно не україномовне.
Звичайно, в українській індустрії розваг та інших складових дозвілля пересічного українця розповсюджена не лише російська мова. Але кожному зрозуміло, що умовою мовної асиміляції є спорідненість, схожість мов, як фактор, який сприяє взаємопроникненню.
В наш час Soft Power, латентних форм впливу відкрите захоплення, загарбання, окупація є пережитком минулого і ефективним. Ми всі знаємо, якого поширення набула так би мовити, роздача громадянства. Не втрачаючи громадянства України легко можна набути громадянства Румунії, Угорщини, Росії.
На превеликий жаль, свого часу деякі наші недалекоглядні політики постарались – в паспорті громадянина України навіть відсутня графа “національність”. Прикра помилка чи заздалегідь продумана стратегія? За відсутності документованих даних про національність її визначатиме мова? Суспільству нав’язуються ірраціональна мотивація, викривлення моралі, підміна понять і критеріїв. Однією з таких маніпулятивних технологій є двомовні ведучі, диктори телерадіо програм.
Такі в лапках “тактики” не мають жодної логіки і єдиною їх метою є нав’язування суспільству думки, нібито двомовність в Україні де-факто вже існує, є природною, і виходячи з цього є необхідністю і потребує юридичного закріплення.
Натомість з позицій логіки 50/50 україно-російські спічі ведучих не мають сенсу, якщо російськомовні не розуміють половину промови, – українською мовою. Адже цим нерозумінням української мови вони й мотивують свої вимоги запровадження російської, як другої державної.
При цьому приховується той факт,що більш ніж 70 (!) відсотків є за національністю українцями і, що природно для будь якої самодостатньої, незалежної, зрілої людини, нації, називають рідною мовою українську. В Україні не потрібна незалежна, самодостатня, зріла нація? «Розділяй і володарюй». Нас розділяють? Так, на жаль. Нами володарюють? Ми не можемо протистояти цьому? Можемо.
Часто говорять “так історично склалось”. Забуваючи,що саме по собі нічого не відбувається, хтось таки складав цю ситуацію. Тож чому українському народу не дають можливості “скласти” свою державність з усіма її атрибутами?
Однією з мотивацій електоральних вподобань, вибору є, як це не сумно, ідея, яка звучить часто як гасло “ми хочемо дружити з Росією/Європою” , “голосуємо за тих, чи інших політиків, бо вони за Росію/ЄС”. Як бачимо, саме формулювання говорить про ірраціональність вибору, відсутність чітких уявлень про очікування, вимоги щодо кандидатів, несформованість, абстрактність критеріїв визначення результатів. Адже логічним був би вибір за Україну, а не за будь яку іншу державу?
Врешті, таке поєднання культу карго з описаним мною у попередніх статтях християнською, але суто релігійною, не духовною складовою, і призвело до наслідків, які ми бачимо на Донбасі.
Відомий український історик Володимир Липинський ще у 19 столітті «Україна – це хамова сила, яка сама себе знищила». Хам, як відомо прославився тим, що сміявся зі свого батька. Ставлення певної частини українського суспільства до мови рідної землі справді Хамове, не лише хамське.
Що змінилось у 21 ст? Хам завжди рветься в отамани. І з позиції свого недоосвіченого, недопрацьованого, недоосмисленого світогляду вважає за можливе будувати свої палаци на розбитій на порох та пісок землі, розквітати, не маючи коріння. І навряд чи слід дивуватись несвідомому ставленню до власної духовної спадщини в Україні, якщо таке ставлення поширене і серед можновладців.
І тут ми можемо повернутись до традиційного для України замкненого кола. Громадяни України бажають за державний кошт здобувати освіту іноземною (російською) мовою, при цьому вступаючи до ВНЗ також не бажають навчатись державною мовою, аргументуючи недостатніми знаннями, навіть якщо вивчали українську в школі. Далі такі люди працюють в органах державної влади та місцевого самоврядування.
Мабуть важко заперечити, що працівник має бути фахівцем високого рівня у своїй сфері діяльності. Але складно збагнути, в чому саме полягають складнощі вивчення української мови публічними службовцями, які віддають перевагу мові іншої держави. Адже при будь-якій нагоді прихильники двомовності застосовують свій так-би мовити «козир» – спорідненість мов братніх українського та російського народів. То які можуть бути проблеми у вивчені української мови при її спорідненості з російською?
Згадаймо слова Дж. Неру – “Інтелігенція, вихована колонізатором, є головним ворогом свого народу”. Оце і є одна з причин постійних негараздів.
Прикро, але серед народу теж міцно вкорінилось ледь не співчуття до нещасних російськомовних, які й за чверть століття не вдається вивчити споріднену російській українську мову. При тому, що мабуть немає українців, які б не подужали вивчення російської.
Отже питання української мови часто є лише питанням небажання її вивчати, використовувати більш того, відсутністю самоповаги.
Це вщент розбиває черговий міф про необхідність запровадження російської мови як другої державної. Та й хіба звільнило б це службовців від необхідності вивчення української мови? Чи хтось вважає, що частина службовців повинна була б володіти українською (а насправді і російською), а частина – виключно російською?
В Україні відомі випадки, коли громадяни змушені були через суди захищати своє право на отримання послуг державною мовою. Важко уявити таку ситуацію в будь-якій іншій країні.
Покликання, державної влади на всіх рівнях – служіння народу, державі, захист її інтересів і запровадження та виконання державної політики, стратегії суспільного розвитку. Для цього треба перш за все усвідомлювати значення державної стратегії і самої державності.
Питання ідеології, моралі, культури та духовності, яке намагаються пропустити через призму меркантильних і споживацьких настроїв-граней, пройшовши через всі її грані показує наскільки викривленим стає будь-який бодай зародок світла, позбавлений надійної, чіткої ціннісної опори.
І якщо діяльність можновладців позбавлена таких суто нематеріальних опор, як історична пам’ять, культура тощо, то наслідки вона приносить, як ми весь час переконуємось, суто матеріальні (причому не для народу, бо народ, піддаючись на маніпулювання, «язик» вимагає), але при цьому також позбавлені моралі.
Покращення життя справді відбувається, це почув кожен, але торкнулось таке покращення на жаль не всіх.
