0
0
Я зустріла Горана на одному поетичному фестивалі. Чуб його вже брався сивиною. Зараз він майже геть сивий, і, здається мені, вважає це частиною своєї «нової сексапільності», як одного разу заявив. Наче й жартома, але, мабуть, він справді так думає.
Нещодавно розлютився на мене, бо я не хотіла читати віршів, що їх він написав за ніч.
– Не маю я зараз часу. Завтра, добре?
– Не маєш часу на три вірші, отак? – почула злість у його голосі і вже пошкодувала, що відмовила. Але було пізно. Хоч що тепер сказала б – усе буде не так. Тож я воліла помовчати.
– Гаразд! Іди, зубри! – гукнув і грюкнув дверима. «Зубри» – так він завжди каже, коли я готуюся до уроків. Мовляв, якби я справді знала історію, то не потребувала б підготовки. «Якщо знаєш – то таки знаєш», – сказав мені якось, нахабно дивлячись просто у вічі.
А віршів його мені справді не хочеться читати, а слухати – й поготів, хоч іноді він мене прирікає на такі муки. Коли ми ще тільки зустрічалися і не мали дітей, ми кохалися й потім він шепотів мені на вушко вірші, доки обоє лежали стомлені й розпашілі. Вірші його завжди були про якісь квіти, про орхідеї – «бо вони схожі на жіноче лоно», – про південні вітри, про моря, а подеколи згадував і різні екзотичні штукенції, як-от цинамон та оксамит. Щось на кшталт того, буцімто я маю смак кориці, а шкіра моя – мов оксамит, а коси мої пахнуть морем. Але ж я знаю, що це не так, бо мати мені якось сказала, що мої коси смердять. Але, мабуть, тоді його слова мене дуже збуджували. Я знову спалахувала і хотіла з ним кохатися, але він не міг так зразу, тож мені доводилося повторювати його ж вірші, аби хоч якось його завести.
Зараз це вже не працює, слава Господу. Його поезія мені вже так набридла, що не можу прочитати жодного рядка, а тим більше – слухати, як він декламує. На жаль, від цього мені нікуди не дітися, бо, як я вже казала, Горан тоді дуже сердиться, а я не хочу себе й дітей наражати на такі конфлікти. Відколи ми перестали кохатися, він мені читає вголос, а не дає на папері, щоб я прочитала сама. Доки я раз за разом споглядала, як він стоїть посеред вітальні у яскравому світлі люстри, роздивлялася його бульбуватий ніс і сіре обличчя, потроху стала розуміти, що насправді ця поезія не така вже й хороша. Часто його вірші взагалі не стосуються нічого іншого, крім того, що він пише вірші. Либонь, його цей факт збуджував. І сексуально теж.
От наприклад:
Її запах,
Наче в осені,
Вона розпливається,
Як краплі дощу в очах,
Як слова,
З яких я пишу
Свої вірші.
Може, це й не найкращий приклад, але я пам’ятаю тільки ці рядки. Саме фразу «як слова, з яких я пишу свої вірші» я одного разу «випадково» процитувала, аби він перестав сердитися. Я вдала, що наспівую їх – це «поетові» особливо подобається, бо він завжди мріяв, що який музикант покладе його вірші на музику. Він навіть не розуміє, що це неможливо. Його вірші не мають ритму, здебільшого – і сенсу. Це просто якісь порожні фрази, накидані одна на одну під виглядом віршів так, що це схоже на думки якогось неука, котрий побачив незнайоме слово – цинамон або оксамит. Я була ще дуже молода й недосвідчена, коли ловилася на такі витівки.
Боже, яка ж я була дурна, це просто неймовірно! Досі не можу собі цього пробачити.
Отже, як ми познайомилися. Я вже казала, що це було на одному поетичному фестивалі. Я там була перекладачем – до того, як стала викладати історію, я перекладала й так потрохи заробляла. Якось увечері всі поети й перекладачі зібралися поспівати в залі велетенського готелю. Тепер я знаю, що всі ті віршомази дуже поважні, бо ж вони, на їхню думку, не тільки клепають вірші, не тільки мають чутливі душі, але й добре тямлять у музиці, мають гарний слух і всі до одного вміють співати. Тоді я вперше й побачила Горана. У стилі того дійства він був одягнений у білу сорочку з національним орнаментом. Мушу визнати, що вона йому збіса пасувала – дуже тоді був гарний. Якщо добре подумати, то тільки через це я й закохалася в нього. Його груди під сорочкою скидалися на обриси майстерно виліпленої скульптури. А плечі, а руки!.. Сильні волохаті руки – тільки й хочеш, аби вони ніколи тебе не відпускали, завжди тебе тримали і несли хоч на край світу. Горан не сидів, як усі інші, а стояв, обпершись об стінку й нахиливши голову. Спостерігав. Дочекався моменту, коли всі стихли, раптом випростався і заспівав народну пісню. Думаю, що то була «Сокіл море п’є», бо тепер мені вже відомо, що іншої він не знає. Він так театрально завивав, так заплющував очі й закидав голову, так підстрибувало його адамове яблуко – мені він здався схожим на півня, що кукурікає. Це було трохи смішно, але заразом я бачила його груди й руки, і не могла не уявляти, як він мене обіймає. Коли він докукурікав, усі йому стали аплодувати, а він подивився на мене. У його очах були сльози – мабуть, від напруження, з яким кукурікав. А тоді мені здалося, що то в його очах туга. Я відчула, що маю його втішити. Того ж вечора я його втішила в його кімнаті, і так це все почалося…
Він без упину вештався різними поетичними фестивалями – постійно, коли йому давала змогу робота. Працівник, до речі, з нього був кепський. Уявляю, що він робив на тих фестивалях. По-перше, приносив півчемодана своїх тоненьких поетичних книжульок з поганючими м’якими обкладинками. Більшість з них перекладено англійською та кількома балканськими мовами, аби іноземці могли якось розібрати його безглузді письмена. Я не знаю тих мов, які його цікавлять, тож, на диво, і не вимагав від мене, щоб я для нього перекладала. Окрім того, він вважав мене невдатною до поезії, мовляв, я її не розумію, бо останнім часом я геть не цікавилася тим, що він «творив». А переклади його віршів просто жахливі. Не в сенсі змісту – у його поезії змісту й так ніколи не було – а саме граматично кульгаві. Усе через його скнарість. Хоче, щоб йому переклали вірші, та не хоче за те платити. Тому завжди знаходить собі бідних молоденьких дівчаток, які ведуться, очевидно, на його зрілу «привабливість», і ті перекладають йому задарма, чи за мізерний гонорар. Кілька разів я чула, як він торгувався з ними – за роботу пропонував двадцять примірників своєї книжки. Насправді це дуже соромно, але що ж зробиш…
Коли повертається з поетичних фестивалів, завжди показує мені фотографії зі своєї камери. Частенько дає її іншим, щоб зняли його самого, тож має чимало фото, на яких він читає поезію – біля якоїсь трибуни, з мікрофоном чи з однією зі своїх книжульок у руці. На всіх фото у нього «поетичне обличчя» (коли я йому таке кажу, його це дуже тішить, навіть не знаю, з якого дідька): брови підняті, одна вища за іншу, наче він чимось схвильований і одночасно розчулений. Руки простягає вперед. Волосся завжди вимите і часто віється за свіжим вітерцем приморських містечок, фестивалі у яких він особливо полюбляє. На інших фото часто бачу жінок – здебільшого незаміжніх. Щодо співробітниць фестивалів, молоденьких дівчаток, то ними я не переймаюся. Не вірю, що їм може сподобатися такий старий дивакуватий дядько. Думаю, що він цікавить жінок іншої категорії. До неї належать дами міцної комплекції, зі складками біля талії і під пахвами, де в тіло врізається бюстгальтер. Вони темнокосі, вдягаються у тісні червоні або чорні сукні і фарбують губи яскраво-червоною помадою. Нерідко напинають і різноманітні, мало не театральні капелюхи. Масивна блискуча біжутерія прикрашає їхні м’ясисті пальці та шиї. Їм здається, що вони випромінюють зрілу жіночність і загадковість, вони прагнуть пахнути корицею, а голоси їхні – м’які, мов оксамит. Нехай. Може, Горан їм чимось допоможе. Мені байдуже.
Аби лиш іноді вночі приходив до мене, казав: «Орхідеє, відкрийся», – і я відкриватимуся.
З македонської переклав Володимир Криницький
Уперше опубліковано: ТекстOver. – 2015. – № 6. – С. 9-11.
