0
0
У 1990 році хорватська журналістка Славенка Дракуліч вирушила у подорож містами країн соціалістичного табору – Варшавою, Прагою, Софією та Берліном.
За чашкою кави вона обговорювала з жінками різного віку та професій їхнє життя за комунізму. У результаті цієї подорожі у 1992 році Славенка видає іронічний та сповнений співчуття збірник есе під промовистою назвою «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися», який до сьогодні залишається одним з кращих з цієї тематики.
Хоча Славенка згадує про перші демократичні вибори в Хорватії та початок війни в 1991 році, але турбує її інше: обмеження та приниження людської гідності – те з чим щодня стикалися всі жінки від Варшави до Загребу. Досвід жінок, з якими вдалося зустрітися Славенці, доволі схожий. Співрозмовниці Славенки здаються втомленими і причина цієї втоми (і можливо, безнадії) постійна боротьба за найнеобхідніше, боротьба за власну індивідуальність в умовах насадженої загальної масовості, боротьба за приватність в умовах вимушеної публічності. У їхніх оповідях легко впізнати труднощі та страхи наших власних матерів та бабусь. Славенка пише про тривіальні речі, наприклад, брак прального порошку, туалетного паперу, крему для обличчя, шуби чи телефонного зв’язку. Але читаючи, розумієш, що ці проблеми зовсім не дріб’язкові. Донька Славенки відмовляється використовувати жахливої якості туалетний папір Golub, їй легше обмежити себе у їжі, ніж користуватися таким папером.
Неможливо описати життя за комунізму без розуміння того, як відсутність чи брак першої необхідності впливало на формування ставлень і моделей поведінки населення. Славенка, наче археолог, розкопує те, що стоїть за певною практикою чи річчю у комуністичному суспільстві, розкриває зв’язок між політичною владою і буденністю, описує повсюдність політичних розмов та ідеології, коли навіть макіяж і мода були політичними. Так, суспільство за комунізму було екологічним, але не з власного вибору. Безвідходність споживання була зумовлена бідністю та обмеженістю ресурсів та постійним дефіцитом товарів. Речі не викидали, а ремонтували, знову ремонтували, або знаходили їм нове застосування. У цій ситуації глянцевий журнал мод чи лялька були чимось більшим за поліграфічну продукцію чи дитячу іграшку, вони були недосяжними образами іншого світу, а тому з ними не бавилися, їх споглядали.
Надзвичайно цікавим є сюжет про подорож авторки до цього «іншого світу» – капіталістичних Сполучених Штатів. Це не просто подорож у просторі, а й своєрідна мандрівка у здавалося б недосяжний світ. Уявлення про «капіталістичний рай» у населення країн соцтабору формувався на основі голлівудських фільмах та журналів, зокрема Vogue. Щодо останнього подруга Дракуліч зазначає, що почувається нещасною щоразу, як бачить цей глянцевий журнал мод, адже він змушує ненавидіти реальність, у якій вони живуть. Уже в американському місті з магазинами, які більше нагадували музеї, ніж крамниці, Славенка пізнавала те, що раніше їй було недоступне – відчуття ніби безмежних можливостей. Але разом з тим прийшло і розуміння недосконалості Західного світу. Славенку, здивовану великою кількістю жебраків і бездомних на вулицях, знайомі заспокоювали, що скоро вона до них звикне. Однак це складно, адже вона зростала у країні, де хоча всі бідні, але бідні однаково, а безхатьків взагалі немає.
Усі жінки, з якими зустрілася Дракуліч, – самотні або на межі розлучення. Їхні відносини з чоловіками не склалися, але діти залишилися з ними. Міцна велика сім’я для Славенки – це ілюзія, адже разом мешкали не тому, що хотіли, а тому що не мали іншого вибору. Два або й три покоління однієї родини змушені були жити разом в одній квартирі, що спричиняло конфлікти, але родичі намагалися підтримувати добрі стосунки. Діти залежали від батьків не тільки з огляду на житло, але й нерідко фінансово, адже знайти роботу не завжди вдавалося. В умовах такого вимушеного співжиття усамітнитися було неможливо. Та й економічної приватності теж бути не могло: у сусідів позичали те, чого бракувало, з ними ділили побут, якщо мешкали в комунальних чи розділених квартирах. Ця постійна публічність також негативно впливала на сімейні відносини. Звісно, зараз в Україні молоді люди уже не так часто живуть зі своїми батьками, але квартири залишаються тісними, а міський простір ворожим і незатишним. Ми продовжуємо боротися за приватність, обгороджуючи двори високими парканами, всередині яких облаштовуємо невеликий «райський куточок» для своїх, що різко контрастує з нічийним та занедбаним простором за межами паркану.
Також Дракуліч згадує про практики стеження та контролю з боку органів державної безпеки, зокрема про прослуховування дзвінків і перегляд кореспонденції. Це створювало атмосферу страху і підозри, сприяло розвитку самоцензури та боязні опинитися поза колективом. Книга містить також приклади цілком реальних покарань режиму. Зокрема, авторка розповідає історію молодої дівчини, яка спробувала втекти зі Східної Німеччини. Після двох років ув’язнення (про цей час знаємо лише те, що вона втратила все своє волосся) її звільнили і відпустили на Захід, але пройде ще багато часу перш ніж вона зможе розповісти про пережити (якщо взагалі зможе). У цьому контексті Славенка замислюється над пам’яттю та практиками меморалізації у посткомуністичний період. Дивується, як швидко змінюють назви вулиць та встановлюють нові пам’ятники, з яким поспіхом стирають нагадування про минулий режим. Авторка побоюється, що це може призвести до забування.
Дефіцит та обмеження у Радянському Союзі були помітнішими, а ізоляція від «ідеологічно ворожого» світу – сильнішою. Тому з огляду на глибшу закоріненість комуністичної системи та повільність реформ Україні знадобилося значно більше часу для звільнення від спадку комунізму. При цьому йдеться не лише про наповнення полиць магазинів та відкриття кордонів, але і про руйнування «залізної завіси» у головах, що стало справжнім викликом для всіх суспільств після краху комунізму. Комуністичний режим з його атмосферою страху, обмежень та заборон залишив глибокий слід в українському суспільстві. Попри все, радянський період ще не став історією в Україні, досвід взаємодії з комуністичним режимом вплинув на наші ставлення, думки та поведінку, можливо навіть глибше, ніж ми хотіли б це визнати.
Визнаючи тривалість комунізму у поведінці та цінностях суспільств, Славенка зазначає у вступі, що назва книги «звучить якось неправильно». Тоді у липні 1991 року, коли вона писала цю книгу, на її думку, «вони пережили комунізм, але ще не вижили його до кінця». Цікавим є також використання власне терміну «комунізм» у книзі. Якщо говорити про політичний режим країн, якими подорожує Славенка, то маємо справу з державним соціалізмом доволі м’якої форми. Натомість комунізм – це ідеал, за якого панує повна рівність у суспільстві, а приватна власність – відсутня. Тому певним чином назва відсилає до намагання пережити не власне комунізм, а шлях до нього, спробу досягти цієї утопії. Водночас, схоже, що використовуючи цей термін у своєму есе Славенка звертається, перш за все, до західного читача. Саме у західному дискурсі за країнами, якими керували комуністичні партії, закріпилося означення «комуністичні»; більше того, комунізм перетворився на метафору, позначення стану відсталості, занепаду, нехтування людськими правами і потребами, а часом і життями.
Славенка бореться з упередженнями щодо суспільств за «залізною завісою», обурюється поділом на комуністичну та капіталістичну культури та поблажливим ставленням західних оглядачів до населення так званих «комуністичних країн». Вона засмучується, коли отримує лист дослідниці з США, питання та підходи якої визначені науковими дискусіями, що ведуться на Заході. Як вказує Славенка, дослідниця знає все про політичну систему країн соціалістичного блоку, але їй бракує досвіду життя за умов панування комуністичної ідеології.
Хоча у книзі багато героїнь. З перших сторінок відчувається, що Славенка Дракуліч спрямовує погляд на себе та своїх близьких – вона прагне краще зрозуміти себе, свою матір, бабусю і доньку, які після десятиліть життя в лещатах комуністичної ідеології відкривають для себе капіталістичний світ. Чотири покоління – чотири досвіди життя за комунізму. Після того як бабусю поклали у лікарню, Славенка з мамою розбирають її шафи та шухляди. Цей склад речей та колекція пластикових торбинок є своєрідною метафорою того, як вони пережили комунізм. Населення не довіряло владі і відчувало постійний страх перед майбутнім в умовах браку найнеобхіднішого. Висновок Славенки простий: режим, який не міг забезпечити чимось настільки простим, як гігієнічні прокладки, був приреченим.
Незважаючи на серйозність та травматичність порушених тем, книга «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» – оптимістична, адже вони таки пережили комунізм, і навіть інколи сміялися.
