0
0
З особистістю Василя Кравченка пов’язано декілька публікацій останніх десятиліть у періодиці та наукових виданнях, але вони не дають повного огляду його життєвого шляху, тож вважаємо за потрібне у цьому короткому нарисі акцентувати увагу на головних віхах життєпису визначного українського вченого.
Василь Григорович Кравченко народився 1862 року у Бердянську. Батько був наймитом, заробляв мало, і допомогти синові у його прагненні навчатися не міг. На навчання Василеві доводилось заробляти самотужки. Трохи легше стало, коли школу, де Василь навчався, очолив недавній студент В. Мартинович, який допомагав здібному учневі не лише у науці, а й матеріально.
Коли Кравченко закінчив школу, Мартинович продав свою рушницю і за виручені кошти відправив Василя до Феодосійського учительського інституту. Хлопець успішно навчався і вже готувався до педагогічної роботи, але 1880 року, після арешту поліцією В. Мартиновича, учинили трус і в помешканні Кравченка. У кімнаті знайшли листи від учителя. На підставі контактів з народовольцем Мартиновичем Кравченка позбавили надії на диплом та викладання у школі, видавши лише посвідку про закінчення інституту.
«Для виправлення» Кравченка відрядили на військову службу – рядовим піхотного батальйону, дислокованого у Сімферополі. Під час служби у війську Василь вступив до юнкерського піхотного училища. На той час одним з найяскравіших викладачів Одеського військового училища був історик Л. А. Смоленський, з яким Кравченко близько зійшовся. Смоленський давав юнакові наукові завдання зі збирання матеріалів для майбутнього видання «Русского словаря», що мав публікуватися Академією наук у Санкт-Петербурзі.
Разом з товаришами Василь Кравченко брав участь у роботі нелегального демократичного гуртка. Нелегали мали навіть свою бібліотеку, видання з якої таємно давали у читання юнкерам. Та незважаючи на посилену конспірацію Кравченко з товаришами потрапили під нагляд поліції, а Смоленського кинули за ґрати.
1881 року Кравченко таки закінчив училище і був призначений для подальшої служби до 126 Рильського піхотного полку. Коли полк стояв на літніх зборах в Умані, Кравченко познайомився з відомим літератором, громадським діячем Михайлом Федоровичем Комаровим, почав допомагати йому в укладанні українсько-російського словника, який потім друкувався у Львові. Кравченко записує народні оповідання, казки, легенди від солдатів-українців. Пізніше частину з них Б. Грінченко опублікував у «Этнографических материалах», що видавались у Чернігові.
1892 року Василь Кравченко звільняється з військової служби (поручиком з орденом Св. Станіслава ІІІ ступеня), і обіймає посаду акцизного наглядача на кордоні. Через деякий час служба привела його до Житомира, де він стає одним з діяльних членів «Товариства дослідників Волині». З 1901 р. В. Кравченко очолив етнографічну комісію «Товариства», постійно публікує свої дослідження у «Трудах…» товариства. Але обставини знову не давали спокійно жити і працювати.
З початком Великої війни російський уряд перейнявся очищенням прикордонних територій від «неблагонадійних елементів», до переліку яких потрапив і Кравченко. Його вислали до Володимирської губернії – служити акцизним наглядачем. В російській глибинці Василь Григорович продовжує етнографічні дослідження.
У березні 1917 р. Кравченко повернувся до Житомира. В революційні роки працює на громадських засадах у різних установах Центральної ради, паралельно здійснює наукову роботу. Зі встановленням в Україні радянської влади Кравченко стає завідувачем етнографічного відділу Волинського краєзнавчого музею, організовує етнографічні експедиції, збирає експонати для музею, матеріали для своїх розвідок. До 1931 року керує аспірантурою при музеї.
1929 року Кравченка заарештовують у справі СВУ. Підставою для арешту стало листування Кравченка з Сергієм Єфремовим. За кілька місяців Кравченка випустили, поновили на роботі, але, як і в імперські часи, він залишається під постійним наглядом місцевих «органів», а преса періодично публікує розгромні статті про нього та музей зі звинуваченнями у буржуазному націоналізмі. За цієї ситуації Кравченка запрошує до себе у Дніпропетровськ Д. І. Яворницький. Проте і там недовго була можливість працювати.
Лиховісний 1933 рік. Серед працівників наукових і культурницьких установ – чергова «чистка». Не проминула ця доля й Кравченка. За «буржуазний націоналізм», «ідеалізацію куркульської України» Кравченка вигнали з посади в музеї, позбавили помешкання, де він жив. Намагання добитись правди призвели до арешту. І хоч реально звинуватити вченого не було у чому – за місяць через відсутність складу злочину його випустили на волю – життя було зруйновано.
Відомо, що з Дніпропетровська Кравченко поїхав до Ростова, де мешкав його син. Як жилось старому протягом воєнних років – невідомо, та навіть до кінця війни Василь Григорович не дожив – помер у Ростові 20 березня 1945 року.
Після нього залишилось багато неопублікованих статей та матеріалів експедицій, які чекають своїх дослідників. Зібраний Кравченком масив джерел з етнографії та фольклору ще стане у пригоді багатьом науковцям. Значну цінність мають особисті джерела – листування В. Кравченка з Л. Смоленським, М. Комаровим, М. Коцюбинським, Б. Грінченком, Д. Яворницьким, багатьма іншими українськими діячами. Не менш важливий матеріал уміщують щоденники Кравченка, які він старанно вів протягом усього свого нелегкого життя. Дослідники знайдуть у Кравченкових записах багато цікавого. Було б тільки бажання шукати.
ЛІТЕРАТУРА
Болдирєв О. В. Одеська громада: історичний нарис про українське національне відродження в Одесі в 70-ті рр. ХІХ – початку ХХ ст. – Одеса, 1994.
Малюк М. Василь Кравченко. Спроба життєпису // Україна. Наука і культура. Вип. 25. – К., 1991.
Рябінін-Скляревський О. З життя одеської Громади 1880-х років // За сто літ. – Кн. 4. – Х.; К., 1929.
Богдан Вирій
