Ось такий прикрий діалог стався нещодавно між двома, мабуть, хорошими людьми. Одна попросила іншу робити офіційні заяви державною мовою, інша у відповідь сказала, що україномовні “отсосуть напоследок”, а державною мовою вона не говоритиме.
Мені часто закидають, що російськомовні воюють на Донбасі, захищають Україну, і для цього їм не потрібна українська мова. І я от не розумію: якщо вони до таких істерик ненавидять українську мову – а України без мови бути не може – то за яку державу вони воюють? Адже Дніпропетровськ і Харків – це ж не Україна, погодьмося. Це просто інакша Росія, де все російськомовне, пушкінсько-єсенінське, просто не під Путіним. Поки що. І більшість дніпропетровців та харків’ян вважають, що краще бути “ізнасілованимі, чєм українізірованнимі”.
То що вони захищають? Чи їм просто подобається воювати, і вони давно чекали нагоди когось безкарно вбити? Я не розумію моральних засад цих лісників і бірюкових. Я не розумію моральних засад тих російськомовних військових, які ненавидять україномовних українців, зате йдуть з кавуном бухати з російськими вояками, бо ж вони “братішкі”. Я не розумію, задля чого ці всі люди живуть. Невже лісники не усвідомлюють, що вся їхня робота марна лише через два слова: “отсосуть напоследок”?
Якщо Україна не стане українською, то вона так і не стане Україною. І за що тоді всі жертви?
Олесь Верес