0
0
18 січня сповнюються 20-ті роковини з дня, коли Україна втратила свою видатну дочку Ольгу Мак.
Вона народилася у Кам’янці-Подільському 20 липня 1913 року. Невдовзі після народження доньки родина Нила Семеновича Петрова перебралася до Києва. Тут сім’я пережила Першу світову війну, революційні події, визвольні змагання. 1920 року війна й голод змусили Петрових переїхати в провінцію. Новим осідком їхнім стало село Вільхівчик біля Корсуня. Але солодким життя не було й там. Скрута, недоїдання, холод і хвороби передчасно звели зо світу батька й двох Ольжиних сестер.
Згорьована родина повернулася знову до Кам’янця-Подільського. Тут Ольга закінчила семилітку (школу № 3 у пров. Круглому, буд. 5. Неподалік, у цьому ж провулку, протягом 1920-х років жив відомий поет Володимир Свідзінський).
Ольга дуже добре вчилася і збиралася вступати до вишу, але для цього треба було мати довідку про трудову діяльність. (Цей факт знайшов відображення у повістях “Чудасій” і “Каміння під косою” – головні герої фізично працювали, щоб мати документ, необхідний для вступу). Тож після школи їй шістнадцятирічній довелося потрудитися в радгоспі у селі Солобківці – дівчина вчителювала й ліквідовувала неписьменність. І лише здобувши необхідну посвідку, Ольга вcтупила до технікуму західних мов, що саме відкрився у Кам’янці-Подільському.
Під час роботи в радгоспі Ольга познайомилася з інспектором народної освіти Вадимом Дрочинським. Наприкінці 1931 року вони одружилися, жили в Харкові, потім був Кривий Ріг (тут народилася донька Вікторія), згодом — Ніжин, де чоловікові (через політично-сімейні обставини Вадимові довелося взяти прізвище материних родичів — Дорошенко) після захисту дисертації запропонували посаду доцента у педагогічному інституті.
Ольга стала студенткою літературно-лінгвістичного факультету, в Ніжині ж з’явилась на світ донька Мирослава. Під час навчання в педінституті Ольга й почала писати, хоча тоді писала, як Емілі Дікінсон – “для себе”, складала в шухляду. Як згадувала сама письменниця в одному з інтерв’ю, писати так, як хотіла, в умовах радянської дійсності вона не могла, а писати так, як вимагалося — не бажала.
Інститут Ольга закінчила 1938 року. Складання підсумкових іспитів відбувалося дуже складно — Ольжиного чоловіка В. Дорошенка вже заарештували, тож адміністрація й викладачі дивилися на неї зизом, як на дружину «ворога народу». Одначе вона з честю витримала й іспити, й зневагу від учорашніх «товаришів», хоч і одержала не диплом, а лише довідку про те, що прослухала курс інституту.
«…перед нею стелилася незвідана дорога скитальщини й поневірянь на чужині»
Валентина Юрченко
Фото з журналу “Наше Життя”
Останній арешт Вадима Дорошенка стався перед самою війною, 1941 року. Зо два роки Ольга з малими дітьми поневірялася рідною землею: Бершадь, Бердичів, знову Кам’янець, і зрештою 1943 року дісталася Галичини. Деякий час перебули в Добромилі, недалеко від рідного села нового Ольжиного знайомого Миколи Геца. Ольга перехворіла на тиф і лише дивом лишилась жива.
Фронт відкочувався на захід, тож Ольга з доньками виїхала до Словаччини, а звідти з великими труднощами — до Австрії. Там у таборі для переміщених осіб знайшла вона тимчасовий прихисток і відкрилася світові як письменниця. Вже з цього часу як Ольга Гец чи О.Г. публікує свої дописи у «Нових днях» і «Свободі», а першим опублікованим її твором була стаття «До праці».
Микола по війні відшукав Ольгу й доньок у таборі, там вони одружилися, 1947 року родина Геців перебирається до Бразилії, де їм судилося прожити 23 наступних роки.
Спершу вони втрапили в Ріо-де-Жанейро, наступного року перебралися до Куритиби, де тоді вже було багато українців. Микола Гец редагував газети «Хлібороб» та «Boletin Informativo», писав репортажі, паралельно очолював Товариство прихильників української культури, співпрацював з редакцією Енциклопедії Українознавства. А для Ольги Нилівни ці роки хоч і не були легкими, та все ж — досить плідними, бо майже всі головні твори було написано тут, у Бразилії: книжка спогадів «З часів єжовщини», повісті «Бог вогню», «Чудасій» і «Куди йшла стежка», романи «Жаїра» й «Проти переконань».
«…ми, опинившися в чужому середовищі, серед незрозумілих для нас обставин, були змушені вивчати цілком нову абетку життя самостійно. Було трудно, дуже трудно! Мабуть, і Робінзонові, який не мав дітей і не потребував вивчати чужої мови, не було так трудно, як нам», — згадувала письменниця згодом.
«Ольга Мак ніколи не шкодувала, що повністю віддавалась тоді літературній праці, а не заповзялася продавати на базарі яйця і банани, щоб розбагатіти».
Галина Кирпа
Видавництва вже, як гарячі пиріжки, хапали все, що виходило з-під її пера. Бувало таке, що написано нічого ще не було, а «над головою» стояли видавці й випрошували «хоч що-небудь». У шухляді її твори довго не лежали – і це при тому, що перші свої твори вона писала на обгортковому папері та картоні від ящиків з-під бананів.
Примітно, що письменницька доля Ольги Мак трішки навіть схожа на долю Астрід Ліндгрен: повість «Бог вогню», що належить до найбільш відомих і популярних книжок української письменниці, починалася з казочок для малого сина Миколки. Так само й шведська чарівниця розповідала доньці казочки, які згодом переросли у відомі на весь світ шедеври літератури.
1970 року Ольга Нилівна переїжджає до Канади, де на той час уже осіли її доньки. Про цю подію вона відгукнулась дуже просто: «Врешті мій корабель прибився до затишної пристані. Навіть не знаю, як я витримала в Бразилії 23 роки».
Життя в Канаді було значно легше, ніж у Бразилії: Ольга Нилівна опікувалася онуками й мала змогу безперешкодно писати, тож «Каміння під косою» було написано вже у значно кращих умовах, ніж попередній творчий доробок. Можливо, й це вплинуло на те, що про цю повість сама Ольга Мак відгукувалась менш критично: «…мій останній твір, випущений окремою книжкою 1973 року, навіть мені трохи подобається…»
1993 року Ольга Мак уперше за довгі роки еміграції відвідала Україну. Візит був дуже насичений, серед найважливіших пунктів, де побувала письменниця — Київ, Ніжин, Карашин, Вільхівчик, Канів, Кам´янець-Подільський, Львів, Чернівці. Вона зустрічалася з учителями, учнями й студентами, письменниками та науковцями, брала участь у лекціях, дискусіях і науковій конференції, присвяченій річниці Голодомору 1932—1933 років. І скрізь Ольга Мак нагадувала, що треба любити Батьківщину й віддано їй служити, а ще — стерегтися духовного голодомору, бо «від голоду харчевого гине людина, а від голоду духовного — нація».
Спадщина Ольги Мак — грандіозна, та водночас і мало відома українському читачеві. На жаль, у сучасній «вільній» Україні рідко є місце для таких письменників і такої літератури. Зараз у моді трохи інші жанри. Та маємо знайти час і змогу для нового прочитання її творів.
За кордоном спогади «З часів єжовщини» видавалися тричі, і мали дуже великий резонанс. Страшно уявити, що людина може бути настільки безправна, настільки вразлива й незахищена від державної машини. Здавалося б, і наша сучасна ситуація щодо прав людини — не ідеальна, та як далеко ми, сучасні громадяни України, відійшли від свого нещодавнього минулого з концтаборами й судами-трійками. І не в останню чергу — завдяки самовідданій роботі Ольги Мак.
«Могили он на полі над чиїми дідами висипані: над нашими, чи над Сьоминими? Чи їхніх предків кости і досі з землі виорюємо?»
Ольга Мак
У Торонто побачила світ нова повість (хоча можна її назвати й романом) — «Чудасій», яка просто сколихнула українську громадськість на еміграції. Трохи похмура й іронічна, трохи схожа на «Місто» Валер’яна Підмогильного та «Народжених під Сатурном» Віктора Вальтара, майстерно написана повість відкривала читачам дещо нове у їхньому сприйнятті України й себе щодо України.
«Дивак» («чудік», як було задумано спершу, через явну російськість авторка змінила на «чудасій») Олекса Вухо з сотень «нормальних» виявився в підсумку найлюдянішим, найпоряднішим і — таки нормальним. Серед усіх сірих і «як-би-чого-не-вийшлих» приятелів і колег лише він один мав чітке бачення перспектив України й українців. І як тут не погодитися з видатним психологом Еріхом Фроммом, який казав: «…від того, що мільйони людей схильні до одних і тих таки вад, ці вади не стають чеснотами; від того, що безліч людей поділяють одні помилки, вони не стають істиною, а від того, що мільйони людей страждають на одну форму психічної патології, ці люди не одужують».
Не було б дивно, якби виявилось, що «чудасія» авторка писала зі свого чоловіка Вадима Дорошенка — великого патріота України й чудової людини. У листуванні з Галиною Кирпою Ольга Мак згадувала, що назагал своїм інтелектуальним розвитком завдячує Вадимові; очевидно, що й розвиток національного почуття обумовлено його впливом. Якби ця повість свого часу стала відома на теренах України, Олекса Вухо цілком міг би стати взірцем для молодих борців за волю Батьківщини — не забуваймо, що й УПА ще не була остаточно знищена, й патріотично налаштованої молоді в Україні не бракувало.
Ольга Мак намагається змальовувати дійсність якомога достовірніше й переконливіше. Їй довелося самій пережити жахіття голоду й війни, вона бачила усе це вона на свої очі — і читач відчуває щирість письменниці, її перейнятість долею людини й нації. Одна з головних героїв повісті «Каміння під косою» Лідія Чернявська постає перед нами як людина з великим серцем і чистим сумлінням. Навряд чи Ольга Мак мала на увазі себе, виписуючи образ Чернявської, але уважний читач відчує, що цей персонаж авторці дуже близький і має багато її власних рис.
У своїх творах Ольга Мак намагалася утвердити любов до Батьківщини, до нації, але — і цього їй багато хто не пробачив — вона дозволяла собі й критичні відгуки як про росіян, так і про нас самих, українців.
Важливим своїм завданням бачила Ольга Мак справу виховання українців, передовсім дітей та юнацтва, гідними високого звання Людини, як вона бачила її в своїх ідеалістичних мріях. Тому й дуже любила вона писати твори на історичну тематику, бо бачила, що історія зберігає лише те, що вартісне. Негідне уваги ж — зникає без сліду, і в пам’яті народній не закарбовується. А знайомство з історією давало Ользі Нилівні віру у вільне майбутнє рідної землі.
І як письменниця, і як філолог Ольга Мак постійно наполягає на необхідності пильнувати чистоту мови, не дозволяти паплюжити її чужими впливами. Зокрема, в статті «А він почав скакати собі до очей» показано, як польські й німецькі впливи, геть не узгоджені з вимогами української мови, чинять їй шкоду. Але найгірше навіть не це, а те, що представники української діаспори дедалі більше послуговуються не українською мовою, а мовою тієї країни, куди їх закинула доля. Ті ж, хто все ж говорить і пише українською, щодалі піддаються впливові зросійщених українських правописів, про що з болем Ольга Мак нагадує в статті «Катедра українських студій, чи кафедра малоросіянства?» Стаття гостро полемічна, не без політичних підтекстів, тож не дивно, що багатьом вона не сподобалася.
В Україні 1993 року ввели новий правопис, декларували, що до української мови повернуть питомо національні форми. Та невдовзі стало зрозуміло, що надто мало українській мові повернуто – і надто багато з неї забрано.
Ольга Мак пише статті, листи, пропозиції, але… хто ж її чує? Статтю-розпач «Катедра українських студій, чи кафедра малоросіянства?» в Україні передрукували з американської «Свободи» кілька газет і журналів, на тому — все.
Ольгу Нилівну все більше обсідають хвороби. Лімфома та ревматоїдний артрит не давали змоги працювати так, як вона хотіла, написати все, що ще не було написане. Один із листів до Галини Кирпи й Дмитра Чередниченка, в якому Ольга Мак наводила спогади про свою подорож до України, закінчувався дуже сумним рядком, дописаним від руки її акуратним рівним, майже каліграфічним почерком: «Закінчення, мабуть, не буде. Ольга».
Померла Ольга Мак 18 січня 1998 року в Торонто. 22 січня її поховали на цвинтарі Св. Володимира в Овквілі, Онтаріо.
«Чи могла б бути більша мрія для нас, емігрантів, як те, щоб нас знали й читали в рідному краю?!»
А поки що, на жаль, Ольга Мак на Батьківщині не почувається вдома. Лише жменьку її творів видано в Україні. Недосліджений залишається її архів, неопубліковані деякі пізніші речі. Вона й сама розуміла причини такого ставлення до письменників з діаспори: «…ні для кого не секрет, що популярність у вітчизняній пресі купується за американські доляри. Читаєш — і дивуєшся, як легко стати видатним, а частіше — видатною!..» «Тутешні» українці та різнорідні підприємці від літератури часто бачили в діаспорних письменниках не колег, не помічників у вихованні власної гідності нашого народу, а лише мішені для спроб витрусити з них трохи доларів…
А ті ж українці з Канади, США, Австралії та багатьох інших країн, де зосередилась українська діаспора, — які надії вони покладали на Україну! Як сподівалися, що звільнений народ спільно стане до праці для розбудови тієї держави, про яку мріялося, за яку боролися, про яку вірші писали й на смерть ішли. Не врахували, що надто задавнена вже хвороба, яка вразила їхній народ…
Та є сподівання, що книжки й статті Ольги Мак були нею написані не даремно, що багатьох молодих українців вони ще розбудять, і залишаться з ними — не на один день, а на десятиліття.
