0
0
Революція 2013-2014 років стала темою, яку активно експлуатують письменники, режисери, фотографи, художники. Відомі гурти випускають пісні про Євромайдан, тематичні фотовиставки мандрують по всій країні, а у книгарнях навіть з’явилися окремі стелажі з книгами про зиму 2013/2014. Кількість фільмів величезна, оскільки тоді було багато аматорів, які знімали безцінний матеріал прямо за декілька метрів від барикад і щитів “Беркута”.
Чимало документальних фільмів здобули прихильність і в Європі. Проте особливо виділилася там стрічка під назвою “Зима у вогні”, знята Євгеном Афінеєвським. У прокат вона вийшла восени 2015-го року.
Нещодавно ця стрічка знову промайнула у заголовках новин, адже саме її кінокритики номінували на премію Оскар у категорії “Найкращий документальний повнометражний фільм”. Варто відзначити, що режисер не є українцем, він росіянин, який проживає та працює в США. Тому виникає запитання: чи може іноземець, погано знайомий з усіма подіями, що відбувались у попередні роки в Україні, збагнути тодішню ситуацію і зняти об’єктивний правдивий фільм, не затьмарений надмірним пафосом? Це зробити досить непросто, адже потрібно не переборщити з емоційністю, але й не зняти “суху” стрічку, що залишатиме глядача байдужим.
Євген Афінеєвський зробив дуже просто: він представив унікальні кадри очевидців подій у хронологічному порядку, додав аудіосупровід і трохи тексту, щоб зберегти логіку викладу. Таким простим способом режисер зумів подати фільм, можливо, не до кінця витриманий у жанрі документалістики, проте хвилюючий і цікавий.
Відразу з перших хвилин стає очевидно, що фільм був знятий не для нашої, а для західної аудиторії. Ось чому режисер змушує глядачів повірити в те, що саме непідписання асоціації з ЄС стало головною рушійною силою всіх подій, які відбувалися взимку 2013-2014 рр. Мабуть, для європейців таке трактування здаватиметься дуже зворушливим, проте ми ж знаємо, що всі виходили на Майдан з бажанням жити краще, а не просто за вступ до ЄС. Кожен собі це по-різному уявляв, багато хто навіть і не хотів підписання асоціації, проте це не заважало йому жити в наметах на Майдані та влаштовувати акції протесту. Люди боролися за країну без корупції, без розкрадання державного майна, за країну, де люди матимуть право влаштовувати мирні протести й відстоювати свої права, і серед усього – за євроінтеграцію як одну з можливостей досягти переліченого. Проте аж ніяк вступ до ЄС не міг змусити людей виходити на мільйонні протести. Таке бачення причин Майдану не псує фільму, сторонні глядачі навіть не помітять цього, проте люди краще обізнані неодмінно відзначать таке поверхневе трактування мотивів мітингувальників.
Ще один момент, який викликав здивування – замовчування ролі націоналістичного угруповання “Правий сектор”, котре своїми діями спрямувало революцію у зовсім інше русло. Про націоналістів згадують лише коротко, називаючи їх “знервованими молодими людьми, що піддались на провокації”. Кожен, хто хоч трохи слідкував за тодішніми подіями, знає, що “Правий сектор” відіграв значну роль у долі революції. З листопада 2013 року до середини січня 2014-го можна говорити про існування Євромайдану, на якому стояли люди з плакатами “Янукович, підпиши асоціацію з ЄС!” Але вже з 16 січня, від часу прийняття так званих “драконівських” законів, що обмежували елементарні права людей, ці “знервовані молоді люди” вийшли і забрали у Майдану додаток “Євро”. Вони вийшли протестувати проти всього зла, яке розросталося у нашій країні за 23 роки незалежності, проти прогнилої наскрізь системи, тому більшість українців підтримували їх і надсилали “Новою Поштою” автомобільні покришки й балаклави. Тепер це вже була справжня, жорстока, смертельна боротьба, і її очолили саме ті, чиї імена, на жаль, спеціально замовчуються. Проте якщо згадати про зорієнтованість на європейського глядача та їхню паніку, коли вони чують слова “радикал” і “націоналіст”, стає зрозуміло, чому режисер вирішив про них промовчати.
Незважаючи на ці суперечливі моменти, сам фільм залишає незабутнє враження. Іноземні глядачі матимуть можливість ознайомитись із революцією в Україні, побачити всі ті жахи, які відбувались в самому центрі столиці та спостерігати, як за півтори години екранного часу українці доведуть, що вони гідні будувати майбутнє своєї держави та брати на себе відповідальність за свої дії. Найважче, вважаю, дивитися цю кінострічку українцям, оскільки заново пережити всі ті події, зануритися в атмосферу революції дуже непросто. Знову переглядати кадри, де бачиш людей, які забувають про інстинкт самозбереження та біжать під кулі, намагаючись врятувати пораненого товариша, вкрай непросто.
Розмірковувати, до чого призвів Майдан і що змінилося за ці два роки можна, проте не думаю, що режисер бажав такого ефекту. Він просто хотів показати у фільмі те, як за лічені місяці український народ, отримавши свою незалежність практично задарма, знову виборов її і заплатив за це криваву ціну. Він хотів показати, як народжується громадянське суспільство. Як люди, незважаючи на різне віросповідання, національність та вік можуть об’єднатися заради спільної ідеї. Що ж, передати ті емоції, атмосферу, піднесення, що переповнювали багатьох українців, йому повністю вдалося. Тепер будемо чекати на церемонію вручення “Оскара”. Якщо ж фільм отримає золоту статуетку, можемо аплодувати собі: адже саме ми були головними героями цього драматичного та непростого фільму.
Тетяна Синчук
Від редактора: Слід зазначити, що чимало більш-менш тверезих людей не погодилися з оцінкою цього фільму як якогось значного явища не тільки в мистецтві, а у пропаганді. Скажімо, мої хорватські знайомі, які подивилися стрічку, не відчули ніякого захоплення, а дехто навіть сказав фразу, яка нашою мовою звучить десь так: “Тю, дурні”. І це хорвати, учасники Війни за Незалежність 1991-1995 років. Також великі сумніви викликає “значна роль” “Правого сектора” – ми вже мали можливість пересвідчитися в “чесності й принциповості” багатьох його членів, починаючи від так званого Борислава Берези, який перестав бути “пс-ом” практично одразу, як на “бренді” потрапив у Верховну Раду – і до останніх та передостанніх подій у Закарпатті (контрабандний скандал і бійка в “Драгобраті”). Хоч як дивно, а сербський журналіст Александар Васович, який нещодавно опублікував книжку своїх записів про Майдан, Крим і Донбас, теж скептично налаштований щодо ролі “ПС”. Тому дуже сумнівно і те, що закордонні глядачі завдяки цьому фільму збагнуть, що то сталося, як і те, що фільм помітять в Американській кіноакадемії. Але – побачимо.
